Вірнопідданий - Генріх Манн
Він пішов з фабрики, високо піднісши голову, і, одягнувши чорного сюртука, подався засвідчувати свою пошану найповажнішим особам міста. Щоб з Мейзештрасе дістатися на Швейніхенштрасе, до бургомістра, доктора Шеффельвейса, йому треба було піти по Вухерштрасе, яка тепер називалася вулицею Кайзера Вільгельма. Так вія і збирався зробити; але останньої хвилини, ніби за домовленістю, яку тримав у таємниці й від самого себе, він усе ж таки звернув на вулицю Флейшгауергрубе. Двоє східців перед будинком старого Бука були відполіровані ногами всіх жителів міста і їхніх попередників. Деренчання дзвінка біля жовтих скляних дверей лунко відбилося в порожньому коридорі. Потім там, у глибині, двері прочинилися, і стара служниця задріботіла коридором. Але не встигла вона дійти до дверей, як з кабінету вийшов господар дому і сам відчинив гостеві. Він узяв за руку Діде» ріха, котрий запопадливо вклонявся, і повів його до кабінету.
— Любий Геслінгу! Я чекав на вас, мене повідомили про ваш приїзд. Гостинно просимо до Неціга, дорогий докторе.
У Дідеріха враз виступили сльози на очах, і він забелькотів:
— Ви надто добрі, пане Буку. Звичайно, я вважав за свій обов’язок насамперед відвідати вас і запевнити вас, що я завжди весь… що я завжди весь… до ваших послуг, — закінчив він ревно, як добрий учень. Старий пан Бук досі ще тримав його руку в своїй, теплій і при цьому легкій та м’якій.
— Послуги… — він сам підсунув Дідеріхові крісло, — ви, звичайно, будете робити їх не мені, а своїм сугромадянам, які віддячать вам за це. Радником ваші сугромадяни оберуть вас найближчим часом, це, здається мені, я можу вам обіцяти, бо цим лише віддадуть належне шановній родині.
А там, — старий Бук зробив урочистий і широкий рух, — я вже покладаюся на вас і сподіваюся, що ви найближчим часом дасте цам можливість привітати вас у магістраті.
Дідеріх уклонився із щасливою усмішкою, неначе його вже вітали.
— Щодо напрямку думок нашого міста, — вів далі пан Бук, — то я не скажу, щоб він був у всьому добрий… — Біла борідка пірнула в шовкову шийну хустку. — Та ще є простір, — борідка виринула знову, — і, дасть бог, ще надовго, для справді ліберальних людей.
Дідеріх запевнив:
— Я, звичайно, дотримуюся ліберальних поглядів.
Старий Бук провів рукою по аркушах паперу, що лежали на його бюрку.
— Ваш покійний батько часто сидів тут, супроти мене, особливо за тих часів, коли засновував свою папірню. На мою велику радість, я зміг йому в цьому допомогти. Йшлося про струмок, який тече тепер через ваш двір.
Дідеріх сказав схвильованим голосом:
— Скільки разів, пане Буку, мій батько розповідав мені, що струмком, без якого ми не могли б існувати, він завдячує тільки вам.
— Ні, не тільки мені, а нашому справедливому самоврядуванню, в якому, проте, — старий Бук підніс білого вказівного пальця і глибоко заглянув Дідеріхові в очі, — певні люди, певна партія багато що змінили б, якби тільки мали силу, — Голосніше і з пафосом: — Супротивник біля брами, тож згуртуймось і даймо йому відсіч.
Він помовчав і сказав спокійнішим тоном, навіть з благодушною посмішкою:
— А ви, найлюбіший пане докторе, чи не перебуваєте ви тепер у такому ж становищі, як тоді ваш батько? Хіба ви не збираєтеся розбудовувати свою фабрику? У вас, звичайно, широкі плани?
— Безперечно.
І Дідеріх почав палко викладати, що, на його думку, треба зробити. Старий уважно слухав, киваючи головою, потім узяв щіпку тютюну… Нарешті він сказав:
— Наскільки я можу судити, перед вами не тільки великі витрати при перебудові, але, мабуть, і ускладнення з міською будівельною інспекцією, з якою мені, між іншим, доводиться мати справу в магістраті. Тепер погляньте, любий Геслінгу, що лежить тут, на моєму бюркові.
І Дідеріх побачив докладний план своєї ділянки і суміжної з нею. Його розгублене обличчя викликало у старого Бука усмішку задоволення.
— Я можу подбати про те, — сказав він, — щоб вам не чинили ніяких перешкод, — І у відповідь на Дідеріхову подяку: — Допомагаючи кожному з наших друзів, ми служимо великому цілому. Бо друзі народної партії — всі, за винятком тиранів.
Після цих слів старий Бук глибше всівся до фотеля і склав руки. Напруження зійшло з його обличчя, він похитував головою, як добрий дідусь.
— Як ви були дитиною, у вас були такі гарні золоті кучері.
Дідеріх зрозумів, що офіційна частина розмови закінчена.
— Я пам’ятаю, — дозволив він собі сказати, — як хлопчиком приходив у цей дім і бавився з вашим сином Вольфгангом у солдати.
— Так, так. А. тепер він знову грається в солдати.
— О! Його люблять офіцери. Він мені сам говорив це.
— Я б хотів, любий Геслінгу, щоб у нього були ваші практичні нахили… Ну, він вгамується, коли я його оженю.
— Я гадаю, — сказав Дідеріх, — що ваш син високообдарована людина. Тому його ніщо не задовольняє, він не знає, чи стати йому генералом, чи якимось іншим великим діячем.
— А поки що він, на жаль, робить дурниці. — Старий глянув у вікно. Дідеріх не наважився виказати свою цікавість.
— Дурниці? Це мене дивує. Мені він завжди імпонував саме своїм розумом. Ще в школі, його письмові роботи… А те, що він недавно говорив мені про нашого кайзера, що той, на його думку, охоче б став першим вождем робітників…
— Від цього хай береже бог робітників…
— Чому? — Дідеріх був глибоко вражений.
— Тому що їм від цього не солодко було б. Адже й нам це також не пішло на користь.
— Але ж завдяки Гогенцоллернам у нас є тепер єдина Німецька імперія.
— У
