Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По
Пополудні Паркер несподівано заявив, що бачить землю ліворуч по борту, і я насилу зміг його втримати, бо він хотів стрибнути в море й пливти туди. Петерс та Огастес майже не звернули уваги на його балачку, обидва занурені в похмуре заціпеніння. Я довго вдивлявся туди, куди показував Паркер, але нічого схожого на берег не помітив – власне, я надто добре знав, як далеко ми відійшли від суходолу, щоб плекати подібні ілюзії. Мені, одначе, довелося довго переконувати Паркера, що він помилився. Він заридав, він похлинався слізьми, він плакав, мов дитина; ридання та схлипування тривали години зо три, поки він украй знесилився й заснув.
Петерс та Огастес марно намагалися проковтнути клаптики шкіри. Я порадив їм жувати шкіру й випльовувати, але в них не було сили навіть сплюнути. Щодо мене, то час від часу я жував шкіру і відчував певну полегкість; тепер мене найдужче мучила спрага, і я тільки тому не напився морської води, що знав, які жахливі муки випадають на долю тих, хто, опинившись у нашому становищі, вдається до подібного засобу.
Так тягнувся цей день, коли раптом на сході, ліворуч від нас, я побачив вітрило. Якийсь великий корабель ішов майже перпендикулярно до нашого курсу на відстані дванадцяти-п’ятнадцяти миль. Ніхто з моїх товаришів його не побачив, і я вирішив поки що мовчати, аби знову нам не зневіритися в своїх надіях. Але судно наближалося, вітер наповнював його вітрила, і я виразно бачив, що воно прямує до нас. Більше я не міг стримуватися і показав на корабель товаришам по нещастю. Вони вмить попідхоплювалися на ноги, виражаючи свою радість у досить-таки чудернацький спосіб: вони плакали, по-дурному реготали, стрибали, тупотіли ногами по палубі, рвали на собі волосся, молилися й лаялися по черзі. Їхній буйний захват вплинув і на мене, я теж нарешті повірив у скорий порятунок, тому й мене опанувало їхнє божевілля, тому й мене переповнював екстаз щастя та почуття вдячності, і я впав на палубу і почав качатися по ній, плескаючи в долоні, горлаючи та витинаючи всілякі штуки, коли зненацька отямився і вдруге впізнав усю глибину людського горя й розпачу, побачивши, що невідоме судно вже повернулося до нас кормою і повним ходом іде в протилежному від нас напрямку.
Потім мені ще довго довелося переконувати бідолашних товаришів, що доля й справді знову від нас відвернулася. Вони лише тупо дивилися на мене й усім своїм виглядом показували, що не бажають слухати мою брехню. Особливо стривожила мене поведінка Огастеса. Він пускав повз вуха всі мої слова, він запевняв, що невідомий корабель швидко наближається, і вже наготувався перейти на його палубу. Якісь морські водорості біля нашого борту видалися йому шлюпкою з того судна, і він хотів стрибнути в неї, а коли я силоміць утримав його на палубі, він гірко й тужно заридав.
Майже змирившися з утратою останньої надії, ми довго проводжали невідомий корабель поглядами, аж поки втратили його з виду, бо повіяв легкий бриз, і обрій заволокло імлою. Коли він зник за видноколом, Паркер раптом обернувся до мене з таким дивним виразом на обличчі, що я затремтів. У його погляді була рішучість, якої я раніше в ньому не помічав, і він ще не встиг розтулити рота, як я серцем збагнув, що він скаже. А сказав він лише кілька слів: аби інші могли вижити, один з нас мусить померти.
Розділ дванадцятий
Я вже не раз замислювався про те, що скоро ми дійдемо до цієї останньої жахливої крайності і подумки постановив прийняти смерть у будь-якій формі й за будь-яких обставин, але не погоджуватися на такий вихід. І моєї рішучості анітрохи не послаблював голод, який мучив мене нестерпно. Ні Петерс, ні Огастес не почули пропозиції Паркера. Тому я відразу відвів його вбік, подумки попросивши Бога надати мені силу переконати його відмовитися від свого страхітливого наміру; я став благати в ім’я всього святого, я наводив безліч аргументів, яких вимагали практичні обставини, я умовляв його, щоб він викинув з голови цю думку і нічого не казав двом іншим нашим товаришам.
Паркер вислухав мене, не висунувши жодного заперечення, і я вже почав надіятися, що мої слова дійшли до його душі. Та коли я замовк, він заявив, що все мною сказане – справедливе і що вдатися до такого засобу означає зробити найтрагічніший вибір, який тільки може постати перед людиною, але що він терпів стільки, скільки здатне витримати живе створіння, і що нема ніякої потреби гинути всім, коли смерть одного, можливо і навіть дуже ймовірно, врятує решту, і дарма я намагаюся його умовити, він однаково не відступиться, бо остаточно зважився ще до появи невідомого корабля, і тільки вітрила на обрії змусили його стриматися й поки що не повідомляти про свій намір.
Тоді я став просити його відкласти здійснення цього задуму бодай на один день, якщо вже він не хоче відмовитися від нього зовсім, і зачекати, чи все-таки не прийде нам на порятунок яке-небудь судно, я знову вдався до всіх можливих доводів, які тільки спадали мені на думку і які – так мені здавалося – могли вплинути на його грубу натуру. У відповідь Паркер заявив, що й так не озивався до найостаннішого моменту, що без їжі він не протягне й години, а тому завтра буде запізно – принаймні для нього.
Бачачи, що він не піддається лагідним умовлянням, я змінив поведінку й тон. Йому, мовляв, має бути відомо, що я легше за інших витримав усі випробування, й отже, я почуваю себе куди краще, ніж він, чи то Петерс, або Огастес, і, коротше кажучи, я просто можу вдатися до сили, аби вчинити по-своєму, і викину його за борт, якщо він надумає розповісти нашим товаришам про свій кровожерливий, людоїдський план. Тоді Паркер схопив мене за горло й,
