Чуття і чутливість - Джейн Остін
— Цілком правильно з вашого боку, — спокійно відповіла Елінор, і кілька кроків вони йшли мовчки. Першою мовчанку порушила Люсі.
— Я знаю, — сказала вона, — я можу не сумніватися в тому, що ви нікому не розкажете. Адже ви, звичайно, розумієте, як для нас важливо зберегти цю таємницю від його матері. Боюся, вона ніколи не дасть згоди. У мене немає приданого, а вона, здається, дуже горда пані.
— Я не прагнула вашої довірливості, — відповіла Елінор, — але ви цілком маєте рацію, думаючи, що можете покластися на мою скромність. Ваша таємниця в цілковитій безпеці. Але вибачте, якщо я трохи здивована таким непотрібним визнанням. Адже, відкриваючи мені свій секрет, ви розуміли, що, в усякому разі, збереженню його це сприяти не може.
При цих словах вона пильно подивилася на Люсі, сподіваючись прочитати що-небудь з її обличчя, адже велика частина її визнання могла бути брехнею! Проте вираз обличчя Люсі не змінився.
— Напевне, вам здається, що я припустилася неабиякої вільності, — сказала вона, — відкрившись вам. Так, звісно, ми з вами знайомі недовго, я маю на увазі особисто, — але за описом ви і ваша родина відомі мені досить давно, і, ледве побачивши вас, я відчула себе з вами, як із старою знайомою. До того ж зараз я, щоправда, визнала, що зобов’язана дати вам пояснення після того, як поставила таке запитання про матір Едварда, тим більше що, на лихо, мені ні до кого звернутися за порадою. Про нас знає тільки Енн, але на її думку зовсім не можна зважати. І мені від неї більше шкоди, ніж користі, адже я весь час боюся, що вона мене видасть. Енн зовсім не вміє тримати язика за зубами, що ви не могли не помітити, і дійсно — коли недавно сер Джон назвав його ім’я, я страх як перелякалася, що вона зараз усе й розповість. Важко уявити, скільки душевних мук я терплю через це. Дивуюся, слово честі, що я іще жива після всіх страждань, які переношу ради Едварда ось уже чотири роки. Все таке непевне, і надії такі хиткі, і ми майже не бачимося — двічі на рік, не більше. Боже мій, я навіть не розумію, як у мене ще серце не розірвалося.
Тут вона дістала носову хустку, але Елінор не мала до неї особливого співчуття.
— Інколи, — вела далі Люсі, втерши очі, — я навіть думаю, чи не краще б для нас обох повернути одне одному слово. — Тут вона подивилася прямо в обличчя своєї співрозмовниці. — Але в мене бракує рішучості. Мені нестерпна думка про те, яким нещасним його зробить одна згадка про наш розрив. Та й сама я… він такий мені дорогий, що я не маю сил з ним розлучитися. Що б ви мені порадили, міс Дешвуд? Як би ви самі вчинили в такому разі?
— Вибачте, — відповіла Елінор, яку це питання вкрай здивувало, — але в цих обставинах я ніякої поради дати вам не можу. Ви повинні покластися на власну думку.
— Так-то воно так, — продовжувала Люсі після того, як обидві вони якийсь час помовчали, — його матінка коли-небудь мусить так чи інакше його забезпечити, але бідолаха Едвард у такій тузі! Він не здався вам сумовитим, коли гостював у вас в Бартоні? Коли він попрощався з нами в Лонгстейплі, щоб вирушити до вас, він був у такому розладі з собою, що я непокоїлася, аби ви не подумали, що він хворий.
— Так він приїхав до нас від вашого дядька?
— Саме так. Він прогостював у нас два тижні. А ви вважали, що він прямо з Лондона?
— Ні, — відповіла Елінор, із сумом усе більше переконуючись, що Люсі не бреше. — Він, пам’ятаю, сказав нам, що провів два тижні у друзів в околицях Плімута. — Пригадала вона, і як здивувалася вона тоді, що він більше нічого про цих друзів не сказав і не назвав навіть їхнього імені.
— І ви помітили його смуток? — повторила Люсі.
— О, так! Особливо в перші дні.
— Я благала його взяти себе в руки, хвилюючись, щоб ви не запідозрили про причину. Але він впав у таку меланхолію з тієї причини, що не міг провести з нами більше двох тижнів і бачив, як страждаю я. Бідолаха! Боюся, йому не стало легше: листи його такі сумні! Це я отримала, коли ми виїжджали з Ексетера. — Вона дістала з кишені листа і недбало показала Елінор, кому він був адресований. — Вважаю, ви знаєте його руку. Почерк у нього незрівнянний, хоча цього разу писав він не так добре, як завжди. Напевно, втомився, бо обписав увесь листок якомога щільніше.
Елінор побачила знайомий почерк і вже не могла більше сумніватися. Мініатюра, тішила вона себе надією, потрапила до Люсі випадково і зовсім не була подарунком Едварда, але якщо вони листуються, то, значить, вони справді заручені — адже тільки заручини дають їм подібне право. І на якусь болісну мить вона майже втратила владу над собою, серце її стиснулося, ноги підкосилися, але подолати хвилювання було необхідно будь-що, і, рішуче придушивши бурю своїх почуттів, вона майже миттєво зуміла повернути собі спокій і зберегти його до кінця їхньої бесіди.
— У листуванні, — сказала Люсі, ховаючи листа в кишеню, — ми знаходимо єдину втіху в довгі місяці постійних розлук. Так, я маю ще і його портрет, але бідолаха Едвард позбавлений навіть такого засобу угамувати свою печаль. Він каже, що коли б мав мого портрета, то його страждання були б меншими. Коли він останній раз був у Лонгстейплі, я подарувала йому свій локон, вправлений у каблучку, і він запевнив мене, що на серці в нього стало легше, хоча зрозуміло, що портрет втішив би його значно більше. Можливо, ви помітили в нього на руці цю каблучку, коли він був у вас?
— Так, помітила, — відповіла Елінор рівним голосом, твердість якого ховала такий душевний біль і гіркоту, яких вона ще ніколи не відчувала. Вона була принижена, приголомшена, знищена.
На щастя для неї, вони вже підходили до котеджу, і розмова урвалася. Посидівши з ними кілька хвилин, Люсі із сестрою вирушили назад
