Чуття і чутливість - Джейн Остін

— Звичайно, звичайно! Я це добре розумію. Але якби я насмілилася розповісти вам усе, ви б уже не дивувалися. Поки місіс Феррар для мене ніхто, але може прийти час… і це в її волі… коли ми станемо дуже близькими родичами…

При цих словах вона сором’язливо похнюпилася, кинувши лише один швидкий погляд на свою супутницю, перевіряючи, яке вони справили враження.

— О Господи! — вигукнула Елінор. — Це ви про що? Ви що — знайомі з містером Робертом Ферраром? Може, ви…? — Думка, що у неї буде така своячка, не була для неї втішливою.

— Ой ні, не з містером Робертом Ферраром, — відповіла Люсі, підкреслюючи ім’я. — Я жодного разу в житті його не бачила. А з його, — додала вона, спрямувавши пильний погляд на Елінор, — старшим братом.

Що відчула Елінор у цю мить? Подив, який був би таким же болісним, як і сильним, коли б до нього негайно не додалася недовіра. Вона обернулася до Люсі в німому подиві, не розуміючи причини або мети подібного визнання, і, хоча колір її обличчя змінився, вона все більше утверджувалася у своїй недовірі і не боялася заплакати або втратити свідомість.

— Звичайно, ви здивовані, — вела далі Люсі, — звідки вам було знати? Гадаю, він ані словом не натякнув ні вам, ні вашим близьким. Тому що це було вирішено тримати в якнайглибшій таємниці, і я дотепер свято її дотримувалася. Ніхто з моїх рідних, окрім Енн, нічого про це не знає, і я ніколи б вам навіть не натякнула, якби не відчувала, що можу без вагань покластися на вашу стриманість. І справді, я раптом подумала, що мої розпитування про місіс Феррар, напевно, мають здатися дивними, а потім вирішила пояснити їх причину. І, гадаю, містер Феррар не гніватиметься, коли дізнається, що я довірилася вам: адже я знаю, як високо він шанує всю вашу родину і вважає вас, міс Дешвуд, і двох інших панночок, рідними сестрами… — Вона вичікувально замовкла.

Елінор на якусь мить оніміла від розгубленості — так вона була вражена. Але потім, примусивши себе заговорити і ретельно добираючи слова, вимовила зі спокоєм, який достатньою мірою приховував її подив і гіркоту:

— Чи можу я спитати, як давно ви заручені?

— Ось уже чотири роки.

— Чотири!

— Так.

Елінор хоча й була приголомшена, але все ще не могла в це повірити.

— Я тільки днями почула, що ви взагалі знайомі.

— Проте знайомі ми дуже давно. Бачите, він досить довго був доручений турботам мого дядечка.

— Вашого дядечка?

— О, так! Містера Претта. Хіба він ніколи не згадував про містера Претта?

— Здається, він щось казав, — відповіла Елінор з великим самовладанням, яке зміцнювалося в міру того, як зростало її хвилювання.

— Він чотири роки жив у дядечка в Лонгстейплі неподалік від Плімута. Тоді і почалося наше знайомство, адже ми з сестричкою часто гостюємо в дядечка. І там же ми заручилися, вже через рік після того, як скінчився термін його учнівства. Тільки він все одно постійно приїжджав до нас. Як ви легко можете уявити, я не хотіла діяти потайки, без згоди його матінки, але я була дуже молода, палко його кохала і не прислухалася до голосу розсудливості, хоча мусила… Адже, міс Дешвуд, хоча ви і не знаєте його так добре, як я, все ж таки, вважаю, ви могли помітити, що йому легко завоювати дівоче серце.

— Безперечно, — відповіла Елінор, сама не знаючи, що казати. Проте після хвилинного роздуму вона додала з колишньою вірою у чесність Едварда і його любов до неї, знов переконавши себе в брехливості своєї співбесідниці: — Ви заручені з містером Едвардом Ферраром? Зізнаюся, ваші слова так мене здивували, що, знаєте… прошу вибачити, але дійсно — тут якесь непорозуміння. Неможливо, щоб ми мали на увазі одну і ту ж людину. Може, тут або помилка в імені, або є якийсь інший містер Едвард Феррар.

— Ні, яка ж помилка! — вигукнула Люсі з посмішкою. — Я говорю про містера Едварда Феррара, старшого сина місіс Феррар, що мешкає на Парк-стріт, брата вашої невістки місіс Джон Дешвуд. Погодьтеся ж, що я не можу помилитися в імені людини, від якої залежить усе моє щастя.

— Дуже дивно, — болісно сказала Елінор, зовсім збита з пантелику. — Я жодного разу не чула, щоб він навіть згадав ваше ім’я.

— Але що ж тут дивного, якщо уявити собі наше становище? Важливіше за все нам було зберегти цю справу в таємниці. Ви ж не знали ні мене, ні мою сім’ю, тому й нагоди згадувати в бесідах з вами моє ім’я трапитися ніяк не могло. І він завжди особливо побоювався, як би його сестричка чого-небудь не запідозрила, і вже одного цього було досить, щоб він остерігався називати моє ім’я.

Люсі замовкла. Упевненість Елінор сильно похитнулася, але не її самовладання.

— Ви заручені ось уже чотири роки! — сказала вона твердим голосом.

— Так. І одному небу відомо, скільки ще нам доведеться чекати. Бідолаха Едвард! Він дуже сумує з цього приводу! — Потім, діставши з кишені мініатюру, вона додала: — Щоб не залишалося вже ніяких сумнівів, люб’язно погляньте на цей портрет. Звісно, він не віддає належного його зовнішності, але все-таки, мені здається, помилитися, з кого він мальований, не можна. Я зберігаю його вже більше трьох років.

З цими словами вона вклала їй у руку мініатюру, і Елінор, ледве поглянувши на портрет, усвідомила: хоч би як вона вагалася з виголошенням вироку або бажанням піймати Люсі на брехні, взяти під сумнів, що перед нею особа Едварда, вона не могла. І тут же повернула мініатюру, зауваживши, що схожість схоплена чудово.

— Мені так і не пощастило подарувати йому навзамін мій портрет, — продовжувала Люсі. — Яка досада — він так хотів би його мати! Але я вирішила при першій же слушній нагоді