Фортеця - Міша Селимович

— Щодо спання, то без них спокійніше: не боїшся, що тебе обікрадуть.

— Еге, ти правий. Навіть дверей уже не замикаємо. Нема потреби.

Він потрусив грішми в кулаці й поклав їх до кишені.

Я запитав його:

— Ти завжди мав надію, що розбагатієш?

— Кожна людина надіється.

— А тепер?

Він махнув рукою, всміхнувшись загадково, й пішов.

Ось гарна оповідка про чоловіка, який усе своє життя мріяв про багатство, а живе у злиднях, який більше намучився від надії на багатство, ніж від самої бідності. А тепер мусить остаточно зректися своєї мрії. Якщо може зректися. Бо й раніше не було в нього особливих підстав вірити в чудо. А тепер, на старості, ця безглузда думка йому ще навіть потрібніша.

Невдовзі він повернувся, несучи ягнячу печінку, загорнуту в чистий папір.

— Коли прокинеться, засмажиш їй. Раніше не треба, бо затвердне. Зумієш?

— Хіба то велике мистецтво?

— Таж ні.

Першу приготовлену мною печінку я викинув, друга, яку я вже купив, підгоріла, і я сам її з'їв, третю з'їла Тияна, здається мені, більше для того, щоб не завдати мені прикрості, ніж тому, що вона смакувала їй.

Через кілька днів Тияна підвелася й поволі почала сама поратися вдома.

Так залишився тільки смішний спогад про мою невправність, і не тільки ту одну, і Тияна від душі сміялася, що я такий недотепа.

— Хіба ти хотіла б, щоб твій чоловік знався на жіночих справах?

— Ні, боже борони.

— То чого смієшся?

І я прикусив язика, подумавши, що вона могла б запитати мене: а на чому ти знаєшся? З вдячністю я сприйняв її великодушність, що їй не спало на думку це запитання, хоч воно само собою напрошувалося. Заболіло б мені, якби вона сказала правду.

А справді, на чому я знаюся? Очевидно, ні на чому. Настільки я невправний, що навіть підхожої роботи не можу собі знайти. Мовби я нічого не вмію. Але це не моя вина, чорт забирай, і було б несправедливо тим докоряти мені.

Ось навіть такі дрібниці могли мене вивести з рівноваги.

За докір я образився б, але був незадоволений і з того, що мене ні в чому ніхто не звинувачує, бо якби я міг доводити свою невинність, мені було б легше. А так усе в мені відлунює: і можливий закид, і уявна оборона — наче камінний обвал у печері. У суперечці якось би виправдався, самого ж мене гнітили важкі сумніви. Щось не гаразд зі мною чи зі світом, а може, і зі мною, і зі світом усе гаразд, тільки ми не можемо встановити зв'язку між собою, ніякого. Чи хтось відновлює той зв'язок, чи люди лише вдають, що нема розриву, чи їм все одно, а тільки видимість підтримують? Чи можливий якийсь інший зв'язок між людиною й світом, крім повинності? З того, що маю, я не вибирав, по суті, нічого: ні народження, ні родичів, ні імені, ні міста, ні країни, ні народу, — усе мені накинуте. Ще дивніше, що ту повинність перетворюю на любов. Адже щось повинно бути моїм у цьому чужому світі, і я привласнюю собі вулицю, місто, країну, небо, яке бачу над собою з дитинства. Із страху перед порожнечею, перед світом без мене. Я його забираю собі, я йому нав'язуюся, а моїй вулиці байдуже, і небу наді мною байдуже, а я не хочу знати про ту байдужість, наділяю їх своїми відчуттями, вдихаю в них свою любов, щоб вони мені її повернули.

У людей не можу вдихнути свою любов, і вони не можуть мені її повернути. Дивляться на мене холодно, підозріло зважують небезпеку, яка їм загрожує від мене, і замкнуті й без того в собі, замикаються ще більше — на перше неждане слово, на перший незвичний порух — або негайно нападають, захищаючись, бо воліють убити, аніж потерпати. Люди насправді бояться, тому вони й жорстокі. Напад — це оборона, яку визначає обережність, і через те нема порятунку од жорстокості, бо нема порятунку од непевності.

Але що зі мною? Я не можу нападати, не можу навіть захищатися. Я бубон, у який б'ють, але якийсь глухий бубон, який і сам не відлунює, і не скликає нікого.

8. Герой, що боїться самотності

Коли мене втомлювало марне чекання, що якимось чудом стіни довкола мене впадуть, коли мені обридало безцільне ходіння по місту, коли мені розмови з людьми ставали нецікавими, бо я не розуміюся на справах, або нестерпними, бо мене поймав страх, що й сам стану руїною, як і більшість тих, з ким зустрічався, — тоді я йшов у стару бібліотеку, що пахла папером, порохом і чорнилом, і годинами залишався з книгами та бібліотекарем Сеїдом Мехмедом.

Найчастіше ми були одні. Інколи заходив хтось із старших учнів медреси або рідкісний любитель книг, і знову все завмирало, і давні рукописи на полицях, як і раніше, мовчали, спокійні, мудрі, молоді вже сотні років.

Тут я тихий, тихіший, ніж звичайно. Я відчуваю не тільки біг часу, а й його присутність. Видимий слід чиєїсь руки, що давно змережала нерівними рядками аркуш паперу, глузує зі смерті, а слова та їхній зміст живуть безперервно, як джерело, яке не висихає, як світло, яке не гасне.

Те, що створила людина, все-таки не вмирає.

До Сеїда Мехмеда я настільки звик, що поруч з ним міг мовчати годинами. Він мовчав і сам, і з іншими. Спочатку для мене було незвично мовчати біля живої людини в порожньому приміщенні бібліотеки, і я намагався завести будь-яку розмову, про будь-що, про всяку всячину, розворушуючи його, промацуючи, що його зачіпає. І я дійшов висновку, що його ніщо не цікавить: ні люди, ні бог, ні життя, ні смерть, але його знання про багато речей були великими.

Іноді він мене аж дивував своїм знанням життя, філософії, літератури або якимось розумним зауваженням, яке я міг почути тільки від нього. Та, на жаль, усе, що він казав, було коротке, мов блискавка мигнула серед довгої ночі. Бо до того і після того Мехмед Сеїд цілком і повністю витав у якомусь своєму далекому світі, який з нашим нічим не був з'єднаний.

Доки я його не знав, то хотів сякими-такими словами розбудити й оживити його. Потім я лишив ці спроби.

Він сидів непорушно, втупившись у стіну, підлогу, сонячний промінь, і, не бачачи нічого, плив тихою течією своїх неусвідомлених марень, з яких моя мова не могла повернути його в реальний світ.

Коли його непритомна,