Фортеця - Міша Селимович
Нарешті всемогутні жінки пустили нас до кімнати.
Тияна лежала на чистій перестеленій постелі, волосся в неї було мокре від води і поту, очі позападали, сама була бліда, скулена, змучена, ніби після важкої хвороби.
І підлога помита, невже на ній була її кров?
Ви ще молоді, потішав мене Махмут, будуть у вас діти. Ні, дітей не буде! Вона для мене дорожча від тих невідомих небезпечних істот.
Пальцями я гладив її прозору руку, не наважуючись поцілувати. Вона спробувала всміхнутися, заради мене, й одразу склепила сині повіки, мовби заморилася навіть від тої слабкої усмішки.
Вона для мене все, що я маю, і я хотів би їй це сказати, але боюся, щоб не потривожити її, вона втратила багато крові, і сон для неї потрібніший, ніж моя дурна мова, якою не можу висловити того, що відчуваю. Я забув війну, кривду, приниження, став нездатний ненавидіти — і це зробила любов до неї. Усе в мене забрали (говорив я пристрасно сам про себе), а ти мені все повернула. Якби я не знайшов тебе, я проклинав би життя, не маючи нічого, як і зараз, але й не знав би, що таке щастя. Завдяки тобі я не почуваюся переможеним і не думаю про помсту. Думаю тільки про тебе, бажаю лише, щоб на твої бліді губи повернулася усмішка і здоровий рум'янець на твої лиця. Чого я шукав у місті, чому я заворожено витріщався на тих божевільних, які були зайняті ловами, коли ти корчилася в муках? Звичайно, тобі не стало б від того легше, але мені було б важче, і це справедливо. Ніколи більше не залишу тебе саму, усе будемо переживати разом.
Вона цього не чула. Я шепотів її ім'я, промовляв усілякі безглузді слова: спи, кохана, бажаючи, щоб сон якомога швидше повернув їй силу, але тільки заважав цьому, будячи її з непевного забуття.
Доки я так стояв на колінах, зігнутий над нею, жаліючи, що не можу взяти на себе бодай частину її болю, до кімнати зайшов Махмут з чашкою лимонаду в тремтячій руці. Хто зна, де він це дістав, але я мусив визнати, що його розумна турбота корисніша від моєї марної розніженості.
— Дай їй пити, — шепнув він, простягуючи мені чашку.
Таким чином я зміг виявити свою уважність — за його рахунок.
Я підніс їй голову, ніжно приставив чашку до її губ.
Вона випила малими ковтками, жадібно, мовби гасила вогонь десь у собі, і вдячно всміхнулася до мене.
На Махмута навіть не глянула.
І знов заплющила очі.
— Тепер їй треба краще їсти, — нагадав мені Махмут, коли ми вийшли на веранду.
Я кивнув головою: так, їй буде потрібна ситна їжа, хоча не знаю, як я зможу роздобути її.
— І дитину треба поховати.
У закривавленому рушнику в кутку веранди лежало те, що мало бути дитиною.
Ту грудку м'яса, того колишнього третього з нашої сім’ї, який не хотів народитися, ми поховали на Аліфаковці. У траурній процесії ішло нас двоє: Махмут і я, дитину я ніс під пахвою на дошці, прикривши її шматком рядна, і закопав у чужу вічну домівку поруч з чиїмись старими кістками.
— Померло, ще навіть не народившись, — сказав Махмут, і це була вся надгробна промова над тою малою безіменною істотою, за якою я вже й не жалів. Вона була радістю для моїх думок, доки я чекав її, а тепер — ніщо.
Пригадав я двох синів перукаря Саліха звідси, з Аліфаковця, і подумав, що краще отак не діждатися сина, ніж втратити його в якихось хотинських болотах, коли виросте. Бо тоді вже знаєш, який він, полюбиш його — і тим більший твій біль.
— Точно, — підтвердив Махмут. — Тільки Саліх і досі чекає своїх синів.
— Хіба він ще вірить, що вони живі?
— Людина може повірити в що завгодно. Ти був у нього? Тобі треба обов’язково провідати його.
— Що я там робитиму? Що скажу йому?
— Скажеш, що востаннє ти бачив їх живими, ось що скажеш. Усе інше, що йому треба, він домислить сам.
— Може, зайду.
— Добру справу зробиш.
Я попросив Махмута, щоб пішов до Тияни й замінив сусідку, яка залишилася з нею. А я подамся до Мули Ібрагіма, хочу позичити в нього трохи грошей.
— Позичай більше. Бо й у мене нема. Купці ще не заплатили мені.
Я засміявся. Буде добре, якщо дасть бодай трохи, а на більше й не сподівайся. А цей Махмут якийсь дивний, легко дає, легко й бере, не шануючи ні свого, ні чужого. Обкрадав мене і допомагав, тільки кражі його мізерні й смішні, а допомога незмірна: підтримала і Тияну, й мене.
І ось знаю це, але якось дивно: я не відчуваю до нього особливої вдячності, та й він не чекає її. Може, тому що в мені живе, хоча й притаєна, думка про його провину й вигнання і навіть про його нижчість. Він знав, що інші так думають про нього, мого ставлення, на щастя, не знав. Правду кажучи, я про це не думав, я несвідомо сприймав його таким, мовби це було його родимою плямою чи його запахом, і мені ставало соромно, коли я усвідомлював його довірливість і свою глупоту. І знову все забував.
Я ніколи його не образив, кожна зустріч з ним для мене була приємною, я відчував у тому схожому на дитину чоловікові якусь незвичайну свіжість, але в душі був несправедливий до нього.
Мула Ібрагім не здивувався, коли побачив мене. Ніби знав, що маю прийти, і йому було ні холодно ні жарко.
— Мовби ти здогадувався, що прийду. Ти анітрохи
