Ініціація - Люко Дашвар

і завжди була активною. Та і старість попереду, тож потреба поповнити власні золотовалютні резерви у пані Півник набагато гостріша, ніж у Національного банку, тому не здавалася, рук не опускала, копирсалася у всьому підряд: і в ґрунті, і в смітті, аби тільки знайти копійку, і дочекалася-таки результату, бо одного дня зателефонував колишній депутат, у якого пані Півник рахувалася помічницею ще в 90-х, начальницьким тоном запросив на зустріч і повідомив, що певні політичні сили, які мають величезну вагу, міжнародну підтримку і грошовитих спонсорів, вирішили, що Україні бракує вогню, тому хочуть зорганізувати суспільну базу для його роздмухування, але самі в світлі того полум’я світитися не бажають, тому шукають на роль виконавчого директора нової громадської організації людину активну, ідейно-підкуту і вірну спонсорам на абсолютному, безвідносному рівні. «Це я!» — заприсяглася пані Півник, коли зрозуміла, як кардинально-швидко зможе поповнити власні золотовалютні резерви. Уже наступного дня хтось зі спонсорів виділив для нової організації один із кабінетів у своєму ж офісному центрі, бо спонсори хоч і не дурні, але надто вже жадібні і все намагаються з гімна цукерку зліпити, тож платити за окреме приміщення для своїх політичних фантазій не бажають, а розчищають кут у своєму ж офісі. І це ніби логічно: і за оренду можна не платити, і контролювати зручно. І по цимбалах, що справжні громадські організації в скляних шпаківнях офісних центрів зі шкіряними кріслами не народжуються апріорі. Що лідери і організатори будь-яких суспільних процесів апріорі не ховаються в тінь…

«Як ітиму звідси, вивчу в холі вказівник фірм, які тут працюють, — думаю. — Власник будівлі чи найбагатшої контори саме й розкручує це “Кресало”…»

— …тому ми усвідомлюємо величезну відповідальність, яку беремо на себе, — голос пані Півник повертає мене до реальності.

— Розумію, — обережно підтримую розмову, намагаюся прикинути, як довго протримається «Кресало»: бездарно розкраде гроші спонсорів і помре чи встигне хоч раз кукурікнути.

— …і шукаємо передусім небайдужих людей, які поділяють наші ідеї! — продовжує пані Півник.

Насторожуюся: дивно. Розмови про «небайдужих людей» у таких конторах починаються пізніше. Коли спонсорські гроші розкрадені, платити нема чим, а використати ідейно-натхненних ще хочеться.

— Перепрошую, — уриваю нескінченний монолог пані Півник. — Може, Леся Ігорівна не зовсім коректно пояснила, чого від мене чекають у «Кресалі»…

— Нам потрібна людина, яка зможе красиво, привабливо, переконливо і чітко формулювати наші ідеї у найрізноманітніших формах для… широкого вжитку! Зможете?

— Були б ідеї, — відказую, усміхаюся мимоволі: певно, з небайдужими тут проблема.

— Ми всі працюємо день і ніч! — кукурікає пані Півник, хоча, крім неї, в офісі всеукраїнської організації — тільки я. А що я?

— Тоді і я не підведу, — запевняю.

— Прекрасно! Почнемо зараз, — пані вже підсуває ближче до мене чималий стос паперів. — Прочитайте, проаналізуйте. На ранок чекатиму вас із пропозиціями…

— Стривайте, — гублюся. І раніше мене намагалися змусити працювати безплатно. Але щоби так нахабно — вперше.

— Нема часу зволікати! Держава гине! Хто, як не ми…

— Вибачте, але ми не обговорили умов нашого співробітництва, — наполягаю.

— Що конкретно вас цікавить? — пані прикидається щирою альтруїсткою, яка сама безплатно вкалує і згуртовує навколо себе подібних.

— Леся Ігорівна озвучила мені суми винагороди…

Пані Півник мружить круглі оченята. Гребінь хитається обурено: дідько, які ж усі навкруги меркантильні! Відриває дупу від шкіряного крісла, йде до мене, підсуває стілець, підсаджується впритул. Ого! Та тут живуть таємниці!

— Леся — моя близька подруга. Раз вона порекомендувала вас, значить, ви того варті, — клекоче урочисто. — Тож буду з вами відвертою. Ми на початку великих справ. За півроку встигли сформувати лише бойове крило «Кресала», але цього замало. Зараз маємо закріпитися в регіонах, справ багато, тому фінансова дисципліна, особливо фінансова звітність перед спонсорами, — пріоритет у моїй роботі. Тому… — пані замовкає, насторожено дивиться на мене. — Тому давайте довіримо умови нашої співпраці паперу. Якщо виникнуть питання, все поясню.

Які питання? Ясно, як при повному місяці. Пані Півник іще вимальовує цифри у своєму блокноті, бо, певно, довіряє тільки його паперу, ще перекреслює одні цифри, а від інших веде лінії до третіх, аби довести мені всю логіку своєї карколомної пропозиції, та мені все зрозуміло: мушу розписуватися за 100 % гонорару у відомості, на руки отримуватиму 50 %, бо решту 50 % пані Півник хронічно кластиме до своєї кишені як винагороду за моє перспективне працевлаштування.

— Ми зрозуміли одна одну? — дивиться на мене прискіпливо. — Питань, сподіваюся, немає?

— Є.

Пані ціпеніє і вже не схожа на півня. На мене зиркає підстаркувата роздратована тітка, яка хоч і прикрилася золотими прикрасами, та все ж бідна. Бідна, заздрісна, вічно голодна, жадібна і зла, бо в бідності своїй звинувачує мене. Цієї миті — конкретно мене. І ось я перед нею. Кліпаю, втямити не можу, що дякувати треба! Дякувати і ділитися грошима за те, що мене допустили до корита.

— Леся Ігорівна казала, що я зможу працювати віддалено, — пояснюю сенс питання.

— Он ви про що! — Пані видихає із полегшенням. Усміхається: здолала свій Еверест, а решта — пилюка!

— Для мене це важливо. Не хочу марнувати на дорогу час, який можу використати для роботи.

— Та Бога ради! — уже геть розслабляється пані Півник.

— Дякую.

— Залиште адресу своєї електронної пошти. Увечері скинемо вам наш статут. Вивчіть його, бо в ньому сформульовано цілі «Кресала». Ви маєте знати їх напам’ять.

— А оце… — показую на чималий стос паперів.

Пані, певно, ще вираховує подумки, скільки наварить на мені, бо не одразу розуміє, про що товчу. Дивиться на мене з подивом. Повертається до реальності, круглі очі блищать натхненням.

— Ми тільки на початку великих справ, — повторює урочисто. — Ще встигнемо розвернутися. Опрацюйте статут, бо вам доведеться на його основі вигадати яскраві гасла для залучення широких кіл споживачів…

«Ні, вона не була помічницею депутата, — думаю. — Швидше за все, в торгівлі працювала…»

— …і створення розгалуженої мережі наших регіональних осередків, — завершує думку пані Півник.

Якби не гонорар, і 50 % якого кардинально покращували мій життєвий рівень, я б зі співчутливою щирістю попрацювала екскурсоводом. Повела б пані Півник до справжньої громадської організації, і пані зрозуміла б: балакучій Валентині не спало б на думку писати статут для того, аби відкрити для волонтерів