Ініціація - Люко Дашвар
— Отямся, дівчино! Ось вона, я. Повсюди, — нагадує реальність.
Знаю! Це знання лише посилює жадання і далі існувати в дивовижній, майже телевізійній історії, де ми самі дали одне одному імена, самі встановили дивні правила, самі погодилися їх виконувати, і якщо комусь здається, що наші мізки збочені і викривлені, то в один бік. Що ще треба?
— Їсти, пити, заробляти.
Знаю! Прості реальні речі — умитися, щоб тіло стало чистим, іти, аби не сидіти, шукати справи, готувати обіди-вечері, прасувати білосніжні простирадла, викохувати дім до теплого затишку — взялися пестити мою історію, надаючи їй обрисів банального щастя. З безтурботною радістю тягну все те реальне добро в свій світ, наче на нашому човнику, як на Ноєвому ковчегу, місця вистачить усякому краму.
— Уже так не розкидайся радістю, аби не засумувати, — радить прагматична реальність.
Маячня! Моєї радості вистачить на всіх! Не просто воскресила всіх людей. Полюбила їх. Усіх. Навіть останнього покидька, бо любов освячує кожного. І Германа полюбила, бо, як не крути, Герман привів мене до Блека. «Треба би знайти нотаріуса», — думаю вже не злостиво, як раніше, милосердно.
Рома-Роза… День починається вдосвіта, виштовхує з постелі. Усього хочу: працювати, готувати, допомагати, бо все те є активним тлом мого головного дієслова — чекати.
Чекаю на тебе, Блеку! Чекаю і встигаю все: прибрати дім, наготувати смачного, нагадати про себе потенційним замовникам і, поки ті роздумують, мчати на далекі Нивки, хоч — перевірила — волонтерських спільнот і поряд із домом чимало. Та серце тягне до балакучої Валентини. Відтепер я дуже вірю серцю.
— Ромо-Розо, — Валентина вимовляє моє ім’я голосно, зі смачним присмаком.
— Давайте вже хоч щось робити! — заводжуся, вимагаючи дій.
— Буряки!
— Знову? Та ви знущаєтеся! Давайте маскувальні сітки плести чи труси хлопцям шити!
— Хочеш шити труси, їдь до дівчат на Позняки, — відрізає Валентина. — Ми тільки сушені набори готуємо.
— Лівий берег? Ні! Далеко, — брешу для свого спасіння. — Краще вже буряки!
Вона всідається поряд, чистить буряки-моркву-картоплю, зиркає на мене із цікавістю, не втримується:
— Мужчину того знайшла?
— А ви самі скажіть! — веселюся.
Посміхається, хитає головою: ох, Ромо-Розо…
— Так ти щаслива?
Завзято киваю у відповідь, аж колю руку ножем, заводжуся ще більше.
— Чому ми лише вдвох? А де всі?
— Хто де, — спокійно відповідає Валентина.
— От що за люди? Хіба так можна? — підхоплююся, дістаю мобільний. Давно розгубила друзів, час повертати. І знайомих достатньо. Обдзвоню всіх. Навіть мамі з татом зателефоную. І Ромці.
Набираю одразу брата, та, лиш чую перший гудок, перериваю виклик, бо проста думка перекреслює шляхетні наміри: «Це ж треба казати, що дзвоню я, називати власне ім’я. Не Рома-Роза, а те, колишнє, яке дали батьки. А хіба то я, нинішня? І як те пояснити Валентині?» Журюся.
Валентина спостерігає за мною насторожено.
— З дому зателефоную, — пояснюю непевно. — Нащо час марнувати? Однаково зараз усі зайняті. Якщо і погодяться прийти, то завтра.
— Роту не приганяй, бо як багато людей, то всі лише заважають одне одному.
— Добре, — обіцяю. Розумію: нікому не телефонуватиму, бо моя прекрасна таємниця розкриється, варто тільки першому-ліпшому знайомому переступити поріг квартири на Нивках.
— Сама роту заміню, — додаю винувато. Чищу буряки-моркву-картоплю до вечора, відробляю сором, бо соромно. Та не настільки, аби відмовитися від імені, яким нагородив мене коханий мужчина.
Ім’я працює, приносить удачу. За тиждень у квартирі на вулиці Ентузіастів лунає телефонний дзвінок, і я дратуюся спочатку, бо Блек ще спить, а я сиджу поряд, п’ю радість просто дивитися на нього, навіть не намагаючись зрозуміти, чому ж не хочу жити без цього худого, схожого на художника Павленського мужчини.
— Ні. Тільки не зараз! — зриваюся, біжу до сумки, бо в ній підло сховався і дзеленчить мій «Айфон».
Дивлюся на екран мобільного.
— Леся Ігорівна? — дивуюся, кидаю швидкий погляд на Блека.
Мій мужчина прокинувся — лежить, дивиться на мене, усміхається, шепоче нечутно, та я читаю по вустах: говори, дзвінки нам не заважають. Ніщо не заважає.
— Леся Ігорівна? — приймаю дзвінок, радію бозна з чого: наче мене не було, щезла, а зараз об’явилася і всі стукають до мене, всі, і це так надихає.
— От скажи, ти тачку вже купила? — колежанка по роботі у видавничому домі не відвідувала курсів з ефективних комунікацій, проте заінтригувати вміла завжди.
— Ні.
— А хочеш?
— Ясна річ.
— Тоді вважай, що отримала джекпот! На не нову «Мікру» точно вистачить.
— А конкретніше?
Конкретика обіцяє кишеню грошей: новонароджена громадська організація шукає досвідченого копірайтера, хай і для віддаленої, але постійної і потужної понаднормової роботи, обіцяє за це чималі гроші, бонуси і навіть преміальну подорож до Єрусалима за результатами співпраці за рік.
— Що за організація? — питаю.
— Не однаково? — дивується Леся Ігорівна.
— Однаково. Просто цікаво.
— Зараз скину контакти виконавчого директора. Дзвони, зустрічайся, спілкуйся, уточнюй деталі. Тільки мене не підведи, бо я тебе рекомендувала.
— Хіба я така?
— Ні! Ти нормальна, ніколи в хмарах не літала, — резюмує Леся Ігорівна. — Тому і матимеш результат.
За хвилину прилітають контакти.
— «КРЕСАЛО», Півник Оксана Петрівна, — читаю.
— Хто турбував? — питає Блек.
— Заробіток.
Мій мужчина лиш киває, не питає: що за заробіток, Ромо-Розо, розкажи! Мовчить, посміхається, а я згадую дивовижну ніч після страшної подорожі човном, коли над ранок емоції раптом полилися словами і до біса сильно хотілося розповісти коханому мужчині все: і про маму з татом, і про Ромку з ротвейлерами, і про видавничий дім, і про плани організувати тренінги з ефективних комунікацій і формування особистості для розгублених зневірених людей. Навіть про неабиякого данського хлопця