Вишневі усмішки. Заборонені твори - Остап Вишня
Найбільше її хвилями пригортається до берегів азовських кіс – Денисової (Обіточенської) та Бердянської…
Тоді приходять люди православні, вигортають комку тую на берег, на піску її розтрушують, сонце її припікає, висушує, і робиться вона суха-суха, та м’яка, та рипуча…
А потім того її збирають, складають у такі пакунки, як ото сіно, й пресують особливими машинами…
А потім уже одправляють її в усі кінці СРСР нашого, де з неї ліжники роблять, подушки роблять і всілякі м’які меблі роблять, щоб гражданам не дуже муляло, коли вони після «трудов праведних» чи лягають, чи сідають відпочити для…
Хороша трава комка, корисна і хорошу котировку має на ринку нашому радянському…
Вже Бердянську, приміром, там-таки, на місці, по півтора карбованця за пуд комки платять.[106]
* * *
Сидимо ми якось на Денисовій косі, на березі, та й дивимось на шкаралущі з яєць морської птиці, що енергійно несе яйця для яєчні православного населення, на косі «обитаємого»… А шкаралущі ті, як яєчня вже спечена, викидаються в море, щоб не бачив ніхто, як нищиться морська птиця на Денисовій косі…
Сидимо та й «дакаємо», бачачи, як у нас природа наша охороняється…
Підпливає баркас, а на баркасі п’ять засмаглих «гражданов», з вусами попід носами (декотрі з сивими) і з залізними вилами в руках…
– Здорові були, – кажуть граждани.
– Драстуйте, – кажемо ми.
– На охоту?
– Ні, так… Подивитись, як тут, на косі, що й до чого… А ви?
– А ми комку збираємо…
– Ну, сідайте, закуримо…
Сіли й закурили…
– Так комку, кажете, збираєте?
– Комку збираємо…
– Що ж у вас – артіль, чи як?
– Яка там артіль? Од «хазяїна»…
– Ну й що?
– Та що ж, «гіркі, сестро, заробітки»… Хіба ти його багато назаробляєш, коли й вигорни, і висуши, і збери, і спресуй, а воно тобі по п’ятнадцять копійок з пуда за всю ту роботу платить…
– А хто ж у вас за «хазяїна» править?
– Та Гальперин якийсь, із Харкова…
– А що ж воно за Гальперин такий?
– А ми хіба знаємо, а ми хіба бачили його? Живе собі в Харкові, а ми тут робимо… Тут у нього уповноважений є… Так іноді приїздить з Харкова, подивитись, та й усе…
– Іч який Гальперин!.. Сидить у Харкові, а ви тут збираєте?
– Еге!
– А почім той Гальперин продає ту комку, що ви йому збираєте?
– А ми хіба знаємо? Може, по карбованцю, а може, й по півтора… Вона не дешева…
– А ви йому по п’ятнадцять копійок збираєте?
– Еге!
Тут уже (з пісні слова не викинеш) в таку спокійну нашу бесіду почали вскакувати, з нашого (признаємось) боку, слова, що їх аж ніяк не можна на папір навести… Нехороші почали слова вскакувати…
– Так що ж ви, – кажемо, – не можете того самі робити, що робить Гальперин? Не можете скласти артілі, щоб не годувати Гальперина?
– Та воно…
– Що воно?
– Так Гальперин заплатив за оренду чотири тисячі, та машини…
– А ви цього скопом не могли б зробити? Чи вам би не пішов Наркомзем на поміч, щоб дати в розстрочку оренду? Чи у вас: нема КНС, що міг би це на себе взяти? Чи ви не маєте кооперації? Ви стоїте, чухаєте поперека, а Гальперин у Харкові не на комці, а на перинах спить?!
– Та воно так!.. Так ми ж народ тьомний!..
– Тьомний ви народ?! Так ви (трах! трах! трах!) Гальперинові на перину заробляти «не тьомний», а для себе «тьомний»?!
– Та воно (трах! трах! трах!) так! Правильно!
– А потім скиглите, що «жисть чижолая»?!
– Ну що ви з нами зробите, коли отакі ми. Ех (трах! трах! трах!), «жисть»!..
– Ото тільки й нашого: я на вас – «трах», а ви на «жисть» – «трах», а Гальперини на перинах сплять…
Іще одно. На Денисовій косі, кажуть, комки щороку збирають щось 40 000 пудів… Підрахуйте, скільки Гальперини можуть перин придбати, бо: «так ми ж народ тьомний». І не забувайте, що для того, щоб тую комку збирати, не треба навіть «світла» особливого: комка собі росте, сама на березі лягає, а ти тільки згрібай та пресуй…
Так навіть і для цього «ми народ тьомний» (трах! трах! трах!).
Мисливство
Ах, тумани над озерами!
Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!
Ах, ліси! Ах, лани широкополі!
Господи! Та хто ж вигадав оце все?!
Хто вигадав крижня, хто зайця сотворив та лисицю?
Та ви знаєте, що оце все робить з людиною?!
З тою людиною, що в звичайний час життя свого повсякденного нормальніша за нормальних усіх людей, а в суботу або в день перед святом починають у неї (у людини в тієї) бігати очі, починає та людина на кріслі крутитися, соватися, поглядати щохвилини на годинника, а потім непомітно, бочком, бочком, за картуза – і шусть з установи!
І біжить та людина додому, хапає рушницю, ягдташа, патронташа, собаку і мчить на вокзал, бо ж о 4-й годині потяг іде!
І ніяка сила не в силі зупинити тої людини!
І ніколи ніхто її не зупинить, бо… ах, тумани над озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі! Ах, качки! Ах, зайці!
Бо та людина – мисливець!
Нема в світі найбільшої сили, як жінка!
Але в цім разі і жінка нічого не вдіє…
І жінчина сила розбивається об тумани над озерами, об ліси, об лани широкополі…
* * *
– Іване Петровичу, в суботу їдемо?
– Як вирвусь, так їдемо!
– Звідки вирвусь?
– З дому! Заховала, триклятуща, рушницю!
– Ну?! І не поїдете, значить?
– Нічого це, брат, не значить, бо дав синові полтиника, щоб винюхав, де вона її заткнула, та переховав у інше місце! Він у мене такий, що знайде! Поїдемо!
* * *
Яка ж це сила велика – мисливство!
А хіба не сила?
Уважайте!
Коли ви сидите у вагоні і в думках уже націляєтесь на крижня, розлітаються двері, і в вагон ускакує солідна людина.
– Товариші! Нате мою рушницю, нате мої ягдташа й патронташа, а я поки що під лаву! Та прикрийте мене, голубчики, вашою сукою, бо витягне!
– Хто витягне?
– Жінка витягне! Ззаду біжить!
І коли вскочило у вагон те, що «витягне», так старий мисливець, що на своїм віку «медведів давив, як кошенят», перехрестився й проказав з острахом:
– Тигра бачив, гієну бачив, а ніколи так не лякався, як це тепер!
