Паперові міста - Джон Грін

Радар теж був у мережі, тож я переключився на нього.

К-ВОСКРЕСЛИЙ: Що з Беном коїться?

ОМНІПЕДИСТ96: Заспокойся, ковбою.

К-ВОСКРЕСЛИЙ: Вибач, мене просто тіпає, що він з глузду з'їхав через цей бал.

ОМНІПЕДИСТ96: Тебе, напевно, ще більше тіпатиме, коли дізнаєшся, що я встав так рано винятково через те, що мені треба забрати смокінг, так?

К-ВОСКРЕСЛИЙ: Господи Ісусе! Ти серйозно?

ОМНІПЕДИСТ96: К., завтра, і післязавтра, і після-післязавтра, і в будь-який наступний день мого життя розраховуй на мене, я допоможу тобі з твоїм розслідуванням. Але у мене дівчина є. Їй хочеться гарного балу. І мені хочеться гарного балу. Я ж не винен, що Марго Рот Шпігельман не хоче гарного балу.

Я не знав, що сказати. Може, він і мав рацію. Може, Марго й заслуговувала, щоб про неї забули. Але я забути її не міг.

Мама з татом ще були в ліжку, вони дивилися по ТБ якесь старе кіно.

— Можна я мінівен візьму? — запитав я.

— Певна річ, а що?

— Вирішив піти на бал, — швидко відказав я. Байка склалася сама собою. — З’їжджу по смокінг, потім до Бена. Ми обоє йдемо одинаками.

Мама, всміхаючись, сіла.

— Синку, по-моєму, це чудово. Гадаю, тобі це піде на користь. Ти заїдеш, щоб ми тебе сфотографували?

— Мамо, хіба обов’язково людину, що йде на бал без дівчини, ще й фотографувати? Хіба мало цього приниження?

Вона засміялася.

— Не забудь подзвонити до комендантської години, — сказав тато, тобто подзвонити слід до опівночі.

— Звісно, — відказав я. Брехати їм було так просто, що я мимоволі замислився, чому почав робити це тільки тої ночі з Марго.

Я погнав по трасі на захід, у бік Кісимі й тематичних парків розваг, попри Інтернешнл-драйв, де ми з Марго вдерлися в «Морський світ», і далі по шосе до Гейнс-Сіті. У тих краях багато озер, а навколо озер у Флориді завжди селяться багатії, тож недосілкам там не було звідки взятися. Але на одному вебсайті я знайшов відомості про величезну ділянку землі, яка переходила з рук до рук, і ніхто її чомусь так і не забудував. Я відразу впізнав її, тому що всі інші присілки в тому місці були обгороджені, а Квейл-Голлоу виявився лише пластиковим покажчиком, забитим у землю. Ще там були стовпчики з оголошеннями: «ПРОДАЖ», «ПЕРШОКЛАСНА ДІЛЯНКА» і «НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ ДЛЯ ЗАБУДОВИ».

На відміну від інших недосілків, за Квейл-Голлоу хтось наглядав. Ділянки були розмічені кілочками, нещодавно навіть траву тут косили. Вулиці були заасфальтовані, де-не-де стояли дорожні знаки і покажчики. У центрі присілка викопали ідеально круглий ставок, який потім чогось осушили. Проїжджаючи повз, я бачив, що він близько десятьох футів завглибшки і десь сто футів у діаметрі. На дно кратера, де височів фонтан зі сталі й алюмінію, змією спускався шланг. Я знагла зрадів, що води там немає: мені не доведеться заглядати туди й гадати, чи не лежить Марго десь на дні, очікуючи, що я знайду водолазний костюм і витягну її.

Мене охопила впевненість, що в Квейл-Голлоу Марго немає. Навколо було чимало присілків, ховатися тут було не дуже зручно — ні живою, ні мертвою. Але я все одно вирішив оглянути все до кінця і, повільно об’їжджаючи вулиці на мінівені, раптом відчув таку безнадію! Хотілося радіти, що тут я не знайшов Марго, тільки як? Якщо не в Квейл-Голлоу, то знайду її в наступному недосілку, чи ще в наступному, чи ще в наступному. А може, я взагалі ніколи її не знайду. Так буде краще?

Я об’їхав усе і, нічого не виявивши, подався до шосе. Купив обід у дорожній забігайлівці та з’їв його, рухаючись на захід, до торгівельного центру.

12

Заїжджаючи на стоянку, я помітив синю липку стрічку, якою заклеїли діру, що ми пробили в дошках. Цікаво, хто міг тут побувати після нас?

Я об’їхав будівлю і зупинився біля іржавого сміттєвого контейнера, що вже кілька років не бачив жодного сміттєвоза. Подумав, що просто зірву липку стрічку, але, прямуючи до центрального входу, раптом збагнув, що на сталевих задніх дверях крамниць не видно завіс.

Завдяки Марго я почав потроху на цьому розумітися, і стало ясно, чому нам не вдалося відчинити двері: треба було не смикати, а штовхати. Я підійшов до дверей іпотечної контори і штовхнув їх. Вони легко відчинилися. Боже, які ми дурні! І, напевно, чоловік, що наглядав за цим будинком, знав, що двері не замкнені, тож поява синьої липкої стрічки здавалася тим більш дивною.

Скинувши наплічника, я дістав з нього татів потужний ліхтар і освітив приміщення. Вгорі почувся шум, немов пробіг здоровезний щур. Я здригнувся. У світлі ліхтаря було видно, як розбігаються навсібіч ящірки. Крізь дірку в стелі в передню частину кімнати падало сонячне світло, крізь щілини в дошках теж пробивалися вузькі промінчики, але я більше покладався на свій ліхтар. Я пройшов уздовж столів, оглядаючи речі, які минулого разу ми виявили в шухлядах. Мене лякали однакові календарі без будь-яких позначок, залишені на кожному столі: лютий 1986. Лютий 1986. Лютий 1986. Червень 1986. Лютий 1986. Я обернувся і посвітив на календар, що лежав на столі в самому центрі кімнати. Його перегорнули на червень! Я нахилився до нього, сподіваючись побачити обірвані краї попередніх місяців чи відбиток запису, зробленого на видертій сторінці, але, за винятком дати, цей календар нічим від інших не відрізнявся.

Затиснувши ліхтаря між плечем і шиєю, я заходився знову обшукувати шухляди, особливу увагу звернувши на стіл, де лежав календар з червнем: серветки, досі нагострені олівці, ділові листи щодо іпотеки, адресовані якомусь Денису МакМейгону, порожня пачка «Мальборо-лайтс», майже повна пляшечка червоного лаку на нігті.

Я взяв ліхтаря, підніс до нього пляшечку і почав її роздивлятися. Лак був такий густий, що здавався чорним, а не червоним. Я цей колір уже бачив. На панелі свого мінівена тієї ночі. Я так захвилювався, що вже й не чув, як будинок рипить. Я, звісно, не був певен, що це та сама пляшечка, але колір таки був той.

І тоді я помітив синю плямку на пляшечці. То була фарба з пальців Марго. Тепер я знав достеменно: вона побувала тут по тому, як ми розлучилися удосвіта.