Паперові міста - Джон Грін
Вона знизала плечима, тулячись до Бена.
— Братан, не тисни на неї,— сказав Бен. Я зітхнув, але заткався.
— Я стежу за тим, що відбувається в мережі,— вклинився Радар, — але відтоді як вона зникла, її нік в «Омніпедії» не засвітився.
І всі знову повернулися до теми балу. Лейсі відхилилася від Бенового плеча і, хоча видавалася ще дуже сумною, спробувала всміхнутися, коли Радар з Беном обмінювалися байками щодо купівлі корсажів.
День минав, як завжди — наче в сповільненій зйомці, у постійному тужливому позиранні на годинник. Але зараз ці тортури стали ще нестерпнішими, тому що кожна хвилина, згаяна в школі, була черговою хвилиною без Марго, якої я так і не знайшов.
Єдиним віддалено цікавим уроком виявилася англійська, де д-р Голден звела нанівець увесь чар «Мобі Діка»: виходячи з хибного припущення, що ми всі його вже прочитали, вона зняла річ про капітана Ахава, що схибнувся на ідеї розшукати й убити цього білого кита. Аж дивно було, як розпалювалася вона, розповідаючи про те.
— Ахав — шаленець, що збунтувався проти долі. Ви ж помітили, що він більше нічого не хоче? Він охоплений єдиним стремлінням. А оскільки він є капітаном корабля, ніхто не може його зупинити. Ви можете заперечити — і маєте право, якщо вирішите писати підсумковий твір саме на цю тему, — що Ахав зі своєю одержимістю просто дурень. Але, з іншого боку, можна також сказати, що є в його намірі встряти у наперед програшну битву якийсь трагічний героїзм. Надія Ахава на перемогу — навіженство чи сутність людини?
Я намагався записувати все, що вона казала, бо сподівався упоратися з твором, не читаючи самої книжки. Під час розповіді мені раптом спало на думку, що д-р Голден надзвичайно вдумливо підходить до прочитаного. А ще вона казала, що їй подобається Вітмен. Отож після дзвоника на перерву я дістав «Листя трави» і почав повільно застібати наплічника, чекаючи, аж усі розбіжаться по домівках чи додаткових уроках. Один з однокласників попросив чергову відстрочку попереднього твору, а потім клас таки спорожнів.
— Мій любий шанувальник Вітмена, — звернулася до мене д-р Голден.
Я силувано всміхнувся.
— Ви знаєте Марго Рот Шпігельман? — запитав я.
Вона сіла за свій стіл і жестом запросила мене сісти навпроти.
— Я в неї не викладаю, але, зрозуміло, я про неї чула. І знаю, що вона втекла.
— Перш ніж, е-е-е, зникнути, вона, можна сказати, лишила мені цю збірку.
Я передав їй книжку, і д-р Голден почала її повільно гортати. А я провадив:
— Я всякчас думаю про підкреслення. Наприкінці «Пісні про себе» багато виділено про смерть. «Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами».
— Отже, вона її лишила тобі…— тихенько сказала д-р Голден.
— Так.
Вона знайшла потрібне місце і постукала нігтем по виділеному зеленим тексту.
— Про одвірки? Це чудові рядки, Вітмен — ти ж це просто-таки відчуваєш — волає до тебе: відчиняйте двері! Взагалі зривайте їх!
— Ну, Марго дещо сховала в завісах моїх дверей.
Д-р Голден засміялася.
— Ого! Розумно. Але поема чудова — мені прикро бачити, що її зводять до такого буквального змісту. І по-моєму, дівчина дуже похмуро сприйняла цей оптимістичний твір. Це поема про взаємозв’язок — про те, що у всіх нас спільне коріння, як у трави.
— Але ж те, що вона підкреслила… По-моєму, це більше схоже на передсмертну записку, — сказав я.
Пані Голден знову прочитала підкреслені рядки, після чого подивилася на мене.
— Виривати з контексту окремі слова і бачити в них похмурі алюзії — велика помилка, Квентине. Сподіваюся, що ця дівчина її не вчинила. Якщо ти прочитаєш цей твір цілком, ти зрозумієш, що з нього можна зробити тільки один висновок: життя — це неоціненний дарунок. Але — хтозна. Може, і Марго вибрала тільки ті рядки, які відбивають її погляд на світ. Вірші часто так читають. Але в такому разі можна твердити, що вона абсолютно не зрозуміла того, що хотів сказати Вітмен.
— Що ж це?
Вона згорнула книжку і подивилася на мене, аж я не зміг витримати її погляду.
— А ти як гадаєш?
— Не знаю, — мовив я, дивлячись на стос перевірених творів, що лежав у неї на столі.— Я кілька разів намагався подужати поему цілком, але далеко не просунувся. Здебільшого перечитую підкреслене. Хочу зрозуміти Марго, а не Вітмена.
Вона взяла олівця і почала писати щось на звороті конверта.
— Стривай, я записую.
— Що?
— Те, що ти сказав, — пояснила вона.
— Навіщо?
— Гадаю, це саме те, чого й хотів домогтися Вітмен. Щоб ти в його «Пісні про себе» побачив не просто вірш, а можливість збагнути іншу людину. Але, може, тобі все ж таки варто прочитати всю поему, а не просто цитати, які бозна на що натякають. Я вірю, що є якийсь цікавий взаємозв’язок поміж поетом у «Пісні про себе» і Марго Шпігельман — ота шалена харизма і пристрасть до мандрів. Але вірш неможливо зрозуміти, якщо читати окремі рядки.
— Добре, дякую… — мовив я, взяв книжку і підвівся. Ліпше мені не стало.
Після школи я поїхав з Беном, тож опинився у нього вдома й засидівся там, аж йому прийшла пора забирати Радара на якусь передбальну вечірку в нашого друга Джейка, чиї батьки поїхали з міста. Бен погукав і мене, але мені не хотілося.
Я пішов додому пішки — через той самий парк, де ми з Марго знайшли мерця. Пригадався той суботній ранок, і від спогаду у мене скрутило живіт — не через самого мерця, а через те, що Марго помітила його перша. Я навіть на рідному гральному майданчику не зміг помітити труп — а тепер як у біса я знайду її?
Увечері я спробував знову взятися за «Пісню про себе», але, попри пораду д-ра Голден, вона так і лишилася для мене безглуздим набором слів.
Наступного дня прокинувсь я рано, по восьмій, і сів за комп’ютер. Бен уже був у мережі, тож що я написав йому.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Ну, як вечірка?
ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: Кепська, ясна річ. Всі вечірки, на які я ходжу, кепські.
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Шкода, що я все проґавив. Ти щось рано. Хочеш зайти у «Воскресіння» погратися?
ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: Жартуєш?
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Е-е-е… ні?
ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: Ти знаєш, який сьогодні день?
К-ВОСКРЕСЛИЙ: Субота, 15 травня?
ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: Старий, за одинадцять годин чотирнадцять хвилин починається бал. Менш ніж за дев'ять годин я їду по Лейсі. А я «Зікум» ще не помив
