Санаторійна зона - Микола Хвильовий

Тоді сад похмуро нашорошувався і стояв пустельний і невеселий. Хворі купчились в палатах, і ніхто з них не рішався вийти в сад.

Проте на другий день хмари зникали, сіверкий вітер пропадав, і тільки його відголоски, що випадково залишились на зоні, збентежено метушилися по саду, вдарялися в яблуневий глуш і, прорвавшись, нарешті, в степ, панічно, як оглашенні, відкидаючи од своїх невидимих підков бризки грязі, тікали за обрій.

Тоді знову за гранями миготіли нагартовані дні і по шкалі спішила – вище й вище – ртуть. Тоді удень стояла густа, спокійна спека, а надвечір’я тривожило неспокійні мислі: мислі відходили в степ і поринали в безмежності мовчазних перевалів. Стояла матова безгранність – сторожка і схвильована, – і не було берегів за межами санаторійної зони. Дикий малинник чутно прислухався до чистих прозорих просторів.

Але в той день, коли анарх поговорив сам на сам з Карно, ртуть упала до неможливості. В цей день знову прилетів сіверкий вітер і над санаторійною зоною стояли похмурі сконденсовані води.

Це було – приблизно – на третій день після того, як метранпажа положили в анархів номер. В цей вечір ніхто їм не пошкодив побувати вдвох. Навіть сестра Катря, яка так часто заходила до анарха, на цей раз десь забарилась.

Цікаво: з метранпажем анарх як би умовився не говорити. От уже третій день ні той, ні другий не сказав жодного слова. Ця мовчанка іноді доходила такої напруженості, що анарх остаточно виходив із себе. І тоді він навіть шкодував, що Карно положили в його палату. Коли це було вдень, анарх або залишав кімнату, або підходив до штори і вперто розглядав сусідній флігель. Цей напіврозбитий будинок, який пережив грозу молодої епохи, відходив у яблуневий глуш і переносив мислі в інші сфери відчувань. І те, що він загруз у буйний ярко-зелений листяник, – приносило заспокоєння, а замуровані двері і розбита самотня жирандоля біля них нагадували тихий димок юної інсурекції: димок, мов дальній святочний запах ладану, заносив на своїх парусних крилах анархову душу в тихе наївне дитинство.

Зате глухої ночі, коли анарх – ні з того ні з сього – раптом прокидався, він не находив виходу. Йому навіть ввижалось, коли він заплющував очі, що від метранпажевого ліжка хтось йде, і йому виступав холодний піт на чолі.

«Але в чім річ? – думав анарх. – Що за глупота! Це ж найсправжніша патологія!»

І тоді він знову шукав причини манії пересліду. І здавалось іноді, що він от-от її найде. От-от із таємної тайги підсвідомості вийде якась мисль, і тоді все йому буде ясно. Саме якась деталь. І цю деталь йому обов’язково треба найти.

Анарх впирався очима в одну якусь крапку і довго дивився на неї. Перед ним проходили картина за картиною. Перед ним брів час по сірій дорозі санаторійного закутка, проходили якісь підсумки, знову повставали мислі, маячив санаторій на краю світу, – але стояв і тоді туман. І замість деталі, якої так він шукав, повставали інші деталі і тільки заплутували справу.

От він бачить себе в якомусь закинутому провінціальному городку. Йде ніч, йде Великдень. – Тюрма. – В камері – він, анарх, господар становища, і якийсь дрібний буржуа-лавочник. Анарх навалюється своєю велетенською постаттю на лавочника і приставляє до його скроні револьвер. Анарх питає: «Внесеш контрибуцію?» Лавочник сухо й уперто: «Нема, товаришу!» Ага, він буде ще базікати! Ну, добре: коли крамар ще раз так відповість – анарх його розстріляє під перші удари великоднього дзвону. Тільки так розвінчують старих божків. В цім краса й радість м’ятежа… – Нарешті дрібного буржуа виводять. Тоді анарх бреде з в’язниці на тюремний двір і легко зітхає. Стоїть густа темрява. Зараз опівночі. З глухих кварталів провінціального городка долітає хмільний шум: прокидається весна. Збоку чохкає невтомно водокачка. Десь б’ється повінь і глухо гримлять криги. Тоді над городком спалахує феєрверк, і враз урочисто гудуть великодні дзвони. То християни стрічають воскресіння Христа. І тоді ж за похмурою стіною в’язниці спалахують короткі постріли… Анарх заходить у вязницю, йому доносять, що крамаря розстріляно. Він бере список і просто викреслює його ім’я.

Так проходить одна деталь, за нею – друга, і – без кінця… То йому раптом до болю захочеться вибігти з палати і пограти з кимсь «в дурника» або «в свинки».

Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенить лікарів сетер.

«Ах, яка глупота!» Ніякої деталі нема, і деталь є звичайний фантом, який утворила його хвора фантазія. Більше того, він безперечно нормальна людина з претензійністю на складність натури. Тут давно пора поставити крапку! І справді: все це тільки смішно й дико. Все це – результат його легкодухості – не більше… На чорта й кому він здався? Його ж ніхто не примушував поривати зі своїм світоглядом! Очевидно, ніхто й не перелякається, коли він знову об’явить війну сучасному ладу. Нарешті, коли на нього так погано впливає санаторійна обстановка, – його ж ніхто не затримує тут. Можна виїхати хоч завтра.

Але коли анарх підходив до тієї думки, що він може, коли схоче, покинути санаторійну зону, – десь в глибоких тайниках ховалася йому мисль, що це він неправду каже, що відсіля він ніколи не вийде, що відсіля нема повороту, як із того світу, що в цім саме й полягає – коли він хоче – вся драма.

І анарх знову дивився в одну крапку і шукав цю неможливу деталь.

І в той вечір, коли він зостався сам на сам з Карно, анарх лежав на койці і тупо дивився кудись у стелю.

Зранку стояв темрявий день. Над санаторієм проходили дощі. Дрібно горошила покрівля, і тільки зрідка налітав сіверкий вітер. Ртуть падала. Ріки не видно було: вона пішла в тумани, за провалля. Сьогодні хворі не ходили в садок.

Хворі, крім Карно, пішли на веранду, де зібралась група: відтіля доносились голосні голоси. Здавалось, що вони хочуть перекричати чвирю.

Але не вгомонити стихію; не вгомонити дощ. Коли тямкають краплі, тоді дерева похило в ґрунт і ледве-ледве шелестять зеленню. Одгриміли грози в степовім краю. Сонце здає позиції і відходить вдаль. Риплять тачанки дощів і тріскотять кулемети чвирі. Степами, оселями наступають туманні дні… І падає ртуть.

Але, може, то так здається? Отже, вчора на