У затінку земної жінки - Олена Печорна

І жінці помогти не здатний. От вона, Фанечка, помогла б, з того світу дістала б, ви`ходила, вилікувала, на ноги підняла. Оце хоч би раз, разочок однісінький в очі її подивитися, раю земного торкнутися, тихого, лагідного, сумирного. Наче ось тут перед ним стоїть — молодесенька, у сукенці своїй блакитній поміж довжелезних рядів винограднику, що ген-ген за обрій тікають, стоїть квіткою неземною і всміхається, вітер лице виціловує, волоссям бавиться. А сонце над нею яскраве-яскраве, стільки сонця того чудного — очам годі вмістити. Це ж на тому світі, видно, стільки світла, бо лікар що сказав? З правдою не ховався, прямо в лоб рубонув:

— Стан критичний. До ранку може й не дожити.

Стрепенувся: ні, не дасть отак просто, ще побореться, як може, як уміє. До столу навколішках доповз, усе із шухляд додолу вигріб, тремтячими пальцями намацав гладеньку обкладинку, схопив, наче голодний кістку, труситься, холодний піт очі заливає, а він гортає Святе Письмо. Нічогісінько не тямить, от ні словечка не годен прочитати, тільки все гортає і гортає, мов заведений. Коли вже останню сторіночку перегорнув, отямився, голову обхопив, захитався і заголосив беззвучно, страшно, а сльози серце виїдають. Бо чого серце те болить? Наче розривається зсередини, окаянне.

Іван саме до спальні батьківської зазирнув, щоб Михасика перевірити, і враз остовпів, ошелешений. Отоді без слів усе й зрозумів. Як тут не зрозуміти, що біда у вікна стукає? Рветься, свого дожидається, жени — не жени. Метнувся назад, у першу кімнату, присів на долівку, а воно ж хіба сидітиметься? Коли стіни докупи сходяться, чавлять, труною, дошкою гробовою увижаються. Скочив на рівні ноги й — у чому був — під голе небо вибіг. Голе-голісіньке, бо ні зірочки, ні зблиску, ні промінчика — суцільна непроглядна тьма. У скронях кров гупає, руки-ноги відбирає, а він стоїть у серцевині мороку, на плечах небо тримаючи. Отак до самісінького світання і простояв, молитви зга­дуючи, — усі, які тільки від матері чув, усі до одної воднораз пригадалися. А вперемішку з молитвами — обіт­ниці. Що обіцяв? Кому? Того ніхто не відав і не знав, хіба що голе небо чуло.

А зранку санітарка, котра бачила на своєму віку, перебачила, неспішно зайшла до лікарняної палати й похмуро стала в порозі. Бо куди спішити? Смерть однаково наздожене, як уже не наздогнала. Стоїть, на швабру опершись, тільки дивитися не дивиться — боїться. Молоденька сестричка пів години як звідсіля вибігла з отакими очима: мовляв, жива пацієнтка, хоча за всіма прогнозами вже мрець. Дмитрівна постояла ще хвилину-дві, згадала, як дочку свою хоронила, якраз Фанину однолітку, зітхнула розпачливо, а затим нащось «Отче наш» прочитала, хоча не робила того вже, мабуть, цілий вік, підійшла ближче, очі опустила, зирк — лежить їхня Францівна, мов тінь, до вікна голову повернула й дивиться, як сонце кімнату мерехтливим золотом заливає.

— Дочко… — сплеснула в долоні, наче дитя, котре неждано-негадано чудо вгледіло. — Любесенька моя, невже отямилась?

Отямилась. Отямилась попри всі прогнози, бо таки мала б у землю вкраїнську лягти: надто тяжкою була, як по правді — приреченою. Не виживають такі. Отам лишаються. А вона насправді й лишилася, бо часто верталася думками у хворобливі марення, пригадувала щось, тільки таїлася з тим усім згірклим мовчанням, труєним, ніби печать на вуста поклала непорушну. Здавалося, як не розкаже нікому, не обмовиться, тоді омине їх неминуче, мимо пройде, голосу людського не почувши. Та тільки все одно не судилося…

На поправку, правда, пішла. Одужувала поволеньки, неспішно, не одним днем, не однією годиною — довго й тяжко виборсувалася. Найдужче раділа частим звісточкам з дому. Тримала слабкими пальцями списаний листок і всміхалася, а в очах завше сльози бриніли — любові та вдячності. Любові до дітей, чоловіка, рідні, Горбова, що рідним став, та вдячності Творцеві, що лишив її поміж живих до іншої пори. Ще натішиться, діток підростить, дасть Бог, онуків на руках потримає. Усе ще буде. Життя крилом пригорне, обігріє й обдарує. Найстрашніше ж минулося.

Уже коли повернулася додому, застала листа з Австрії. Писали сестри про смерть матінки — тиху й безболісну, мов сон весняний. Лягла звечора, а зранку вже не прокинулась. І якраз тієї ночі страшної, коли на Фаню смерть чатувала. Як відчула… Либонь, відмолила її у вищої сили, випросила, собою засвіти засте­лила, щоб уберегти. Усі роки розлуки воєдино сплела, адже так і не обійняла дочку більше, не поцілувала, не потішилася онуками, не дочекалася пра­внуків. Скільки всього родинного так і не відбулося і не сталося, тоді як життя вітерцем легким відшуміло поміж виноградників та й загубилося, долею жіночою у всесвіті зблиснувши.

Втрата матері болісною була для Фані, а за суттю своєю — подвійною. Обікрала їх доля скупа, не зглянулася, прирекла на розлуку довічну. Навіть сльози — і ті мусила жінка ховати від сторонніх очей, бо не хотіла родину зайвий раз тривожити, тим паче, що слабка була, квола, немічна. Звісно, вони б переймалися, а помогти — чим поможеш? Нічим. Через те крилася зі своїми почуттями, ховалася, хіба коли на самоті лишалася, тоді вже пригадувала… Чомусь руки найпершими — теплі, ніжні долоні, довгі пальці… Торкнуться — і вавки як не було, не болить уже, на очах гоїться. Ще… ходу мамину, кроки легкі, безшелесні немов тут, поряд, чула. І обійми… такі лагідні-лагідні, світ у них — зернятко, що із серця материнського проростає, — безпечний, затишний, любов’ю безумовною осяяний.

— Спокій серця, доню, то сила жінки.

— Слабка я, мамочко… стала. Слабка й безсила… — шепотіла в тишу горбівської хати розпачливо, бо не мала спокою — передчуттями мучилася, гнала їх якнайдалі, заперечувала, заспокоювала себе, як уміла і як могла, однак ті все одно верталися, ніби стежку в серце проторували.

Хоч зримо не було на те причин, навіть натяку. Чоловіка так годі впізнати. Здавалося, повернувся колишній Захар, уважний, турботливий, беручкий до всякого діла, лиш би Фані добре було. Дітки й собі старалися матір потішити — хто як умів. Фанечка як дбала про лад у батьківській хаті, так і продовжувала дбати, до мами по кілька разів на день підходила, щоб притулитися, надивитися, обійняти, наче не віри­ла, що сердешна з того світу вернулася. Малеча теж навперейми на руки лізла, в очі зазирала, немов пташенята. А чи ти тут, мамо? З нами? Приходила й Захарова рідня провідувати, гостинців нанесли на три роти солдатів. Палажка ж щодень була, може, чоло­вік і сварився, хто те знав. Прибіжить, було, стане в порозі, щоб не помітили, та й слухає, як Фаня дихає, наслухається, заспокоїть тривогу свою, гризоту приспить, отоді вже йде говорити. Іван теж, здавалось би, дорослий парубок, розсудливий, урівноважений, а так, бувало, на матір подивиться, ніби серце виймає з грудей, щоб пригорнутися…

— Мамо, ти нас більше так не лякай, — чи то жалував, чи просив.

Так і минали дні, солов’їним співом із травнем обвін­чані, а теплі ночі в пазусі