Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Ірина Вільде

Темні, смердючі чвораки з головатими та череватими дітьми, стайні під одним дахом з людським житлом, купи гною перед вікнами, блідих, землистого кольору селянок з обвислими капшуками грудей, зарослих чоловіків з гнилими зубами, вошивих старців, зачухану, заїжджену худобу. Ось як у Гайку Великім — маєтку патріотів польських Валевських — виглядала відроджена Польща.

Змінилося хіба те, що на школі, на будинку громадської канцелярії і поліцейського постерунку, замість двоголового орла, висить одноголовий, що, замість арештувати в ім'я батюшки царя, тепер позбавляють людей волі в ім'я польської Речі Посполитої, що, замість в російській мові, відповідну статтю про конфіскацію рухомого майна за несплачені податки проголошується в рідній польській мові, що, замість російськими копєйками, платять народові за його чорну працю польськими грошами.

Була досить молода й недосвідчена, щоб поставити отакі питання прямо. Сподівалася, що своїми питаннями зажене на слизьке батька і його компанію і вони не знатимуть, що відповісти логіці її аргументу. Проте батько і його друзі протиставили Ритиній логіці свою. Найперше, вони не заперечували, що Рита має рацію. Звичайно, з своєї точки зору. Але й вони мають рацію, теж з своєї точки зору.

Народ інакше представляв собі вільну Польщу?

Може бути.

Але що ж діяти, коли той укоханий польський люд ще не дозрів до того, щоб управляти складним державним апаратом? А саме тому земянство[52] керуючись вищими державними інтересами, мусить поки що виконувати роль регента при малолітньому королі.

Земля у своїй більшості повинна у вільній Польщі належати селянинові? А хто з них проти цього священного гасла? Але в державі, яка щойно зводиться на ноги, розподілити землю поміж селян без наявності мертвого і живого інвентаря — це рівнозначно тому, що звести нанівець постачання молодій польській армії і приректи на голодування міське населення. І тому державні інтереси, оте саме про публіко боно, вимагають тим часом концентрації великих земельних масивів.

Національна автономія українцям і білорусам (до речі, Рита не розуміла значення цього слова)? Як же може волелюбна держава, яка сама ще донедавна була в неволі, не задовольнити цієї природної, зрештою законної вимоги братніх слов'янських народів? Але що ж робити, коли національна автономія українцям і білорусам приховує в собі небезпеку, що в дальшім своїм розвитку може загрожувати цілості Речі Посполитої? Тяга у більшості українців і білорусів до возз'єднання з своїми народами, що живуть в Радянському Союзі, набирає антидержавного характеру, що, у свою чергу, проявляється в антидержавних діях (що це за дії — теж було не зовсім зрозуміле для гімназистки п'ятого класу), і саме з цих високих державних міркувань уряд не може виконати своїх міжнародних зобов'язань щодо української і білоруської національної меншості.

Лунали голоси, особливо серед репатріантів, які звинувачували колишніх борців за визволення Польщі просто-напросто у шкурництві і дволичності. Що ж то ви, мосьпанове, колись вважали ганьбою, суперечною поняттю про гуманізм, саджати людину в тюрму за те, що вона визнає протилежні панівній ідеології погляди, а тепер робите те саме? Ви, що сиділи самі по тюрмах, — як же ж можете миритися з тим, що тюрми Польщі переповнені політичними в'язнями? Були й такі, що саме на прикладах з історії польської визвольної війни доводили, що ідея, позбавлена елемента риску і героїзму, зводиться нанівець. Дехто у своєму нігілізмі посувався до того, що твердив (згодом ці самі слова вичитала Рита в однієї польської письменниці), що відстоювати ідею, яка здійснилася, можна лише з закритими очима.

Рита сама прийшла до висновку, що в часи неволі тюрми і висилки об'єднували патріотів більше, ніж тепер воля. Придумала собі таке порівняння: Польща у неволі — це багатодітна хвора мати. Всі діти стараються різними засобами, не жалкуючи ні грошей, ні часу, повернути матері здоров'я. Коли ж мати нарешті видужала, починаються чвари поміж дітьми за те, хто більше витратився на хворобу матері і кому вона більше винна.

Рита признавала рацію тим, які твердили, що джерелом сучасного польського патріотизму є не снага для добра оновленої батьківщини, а романтична героїка минулого. Це Польща не за плугом чи верстатом, але та, у терновому вінку.

Такі і їм подібні думки запрятували розум молоденької дівчини і відбивали у неї охоту до різних молодіжних розваг, як фестини[53] куліки[54], пікніки, бали та раути.

Мама, хоч і брала собі до серця, що її дочка не така, як всі молоді панночки, не могла розгадати дійсної причини нехоті Рити до світу.

Трапилося одного разу, що Рита випадково почула, — чому батькам здається, що дітям досить покласти голову на подушку, щоб поринути у кам'яний сон, — як мама звірялася перед батьком з дивацтв їхньої дочки. Дівчина дійшла до відповідного віку і, на жаль, усвідомила, що вона не гарна. Аби не наразитись на неуважність до своєї особи з боку молодих кавалерів, вона, горда, воліла ізоляцію від товариського життя.

Ці слова вкололи дівочу гордість Рити, але не тільки не дала ніколи пізнати цього по собі, але ніколи не старалася вивести маму з її помилки.

З часом виробився у Рити свій своєрідний modus vivendi[55] до якого звикли домашні, як звикають люди до каліцтва близької особи, залишивши за собою право до часу (в доброзичливім зрештою тоні) прозвати Риту дивачкою.

Закінчивши гімназію з відзнакою, Рита поступила на французьку філологію, обравши собі як побічний предмет історію.

Вир студентського життя обійшов її боком. Можливо, велику роль в цьому відіграла та обставина, що Рита жила при батьках, тобто, по суті, була відірвана від гущі студентського життя. Проте, навіть не живучи у вирі студентства, вона скоро зорієнтувалася, що в цій масі киплять дві основні течії. Перша (переважна більшість) — це «золота молодь», девізом якої було паскудненьке латинське karpe diem[56], і серйозна, ідейна молодь, серед якої не бракувало й таких, що бунтували заради самого бунту. А які були серед них хоч і гарячі, проте міцні голови! Ох, були! Рита не раз і не два до того захоплювалася сміливою логікою їх виступів, що ладна була приєднатись до їх гурту, але знову ж таки надмірно розвинене почуття гордості чи самолюбства стримувало її від цього кроку.

Справа в тому, що ті її колеги, які виступали за справедливий розподіл грошової допомоги в