Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей - Антон Дмитрович Мухарський
Частина народу стихійно вирушає на Банкову. Усього людей до сотні.
Неподалік стоїть Корчинський. Я підходжу до нього.
– Цього разу без крові не обійдеться. Народ уже не той, що був у 2004-му, коли жодного ларка не спалили, жодному менту пику не натовкли.
– Та який там народ, Дмитре Олександровичу, – обурююся я, – вже майже десята година. Тобто п’ять годин минуло, як стало відомо, що вони відмовились від асоціації, а народу на Майдані декілька сотень. Народ спить.
– Будемо будити!
Близько одинадцятої народу на Майдані вже тисячі півтори. З’являється імпровізована сцена, в арці під центральною колоною встановлюють якусь звукову апаратуру, монтують генератор, тягнуть дроти. Хтось привозить першу діжку, хтось тягне дрова, розпалюють багаття. Хтось приносить великі термоси з чаєм, розкладні стільці, теплі ковдри. Невже почалося? Не віриться… Ще свіжі у пам’яті й податковий Майдан наприкінці 2010 року, й мовні протести. День, два, максимум тиждень, і запал зникає, вивітрюється, тоді приходять менти і зачищають. Ще кілька днів обурення, активності в соцмережах, а потім тиша, тиша, тиша. І найстрашніший гріх – зневіра.
– Інфантильність нації – ось той кармічний вузол, який нам належить розв’язати, – відомий політолог, чиє прізвище я не можу згадати, дає поруч інтерв’ю. – Ця інфантильність нам дісталася у спадок від Радянського Союзу. Мовляв, я нічого не вирішую, від мене нічого не залежить, а тому мені до всього байдуже. Це дуже вдала політтехнологія, що прекрасно діє на теренах колишнього СРСР. Головне її завдання посіяти в людях зневіру й апатію до будь-яких активних дій. Мовляв, жодному політику не можна вірити, всі навколо брехуни, шахраї і покидьки, у всіх навколо шкурні інтереси, а результати виборів усе одно сфальшують. Керує усім безладом Америка – епіцентр світового зла.
– Без політики! Без політичної символіки! Без партійних гасел! У нас мирний громадянський спротив! – Молодий активіст, підключивши мікрофон, вривається у суцільний навколишній гамір через динаміки звукопідсилюючої апаратури. – Той, хто намагається розгорнути політичні прапори, автоматично вважається провокатором! Товариство, зберігаємо спокій!
– Та який тут спокій, коли моїх дітей позбавляють майбутнього, лопатою заганяють у совок! І хто? Якісь бандюгани, червоні радянські директори і шахраї з Донецька? Та пішли вони подалі зі своїм Януковощем! – Чоловік, що допіру стояв спокійно, обурено смикає дружину за рукав. – Я залишаюся до ранку!
– Сергійчику, ти ж казав, тільки побудемо годинку і поїдемо додому!
– Ні, я лишаюся! Зараз подзвоню Олегові, Титарчуку, Макусі, хай теж приїздять!
– А при чому тут Янукович? – приєднується до бесіди підстаркуватий громадянин із нестриженими густими бровами у старомодному пальті й потертій пижиковій шапці. – То все Путін. Дав їм п’ятнадцять мільярдів кредиту, який вони собі у кишеню покладуть, – от вам і ціна України!
– Той, хто скаче, – той в Європу! Той, хто скаче, – той в Європу! – Студенти, взявшись за руки, зі сміхом водять хоровод серед натовпу. – Приєднуйтесь!
– Дякуємо, ми тут постоїмо.
– Збираємо підписи за відставку уряду! – Дві тіточки розгортають столик, викладають на нього розкреслені аркуші та ручки.
– Ага, зараз запишуся, а завтра до мене міліція додому прийде! – Така сама тітонька у в’язаному береті вступає з ними у полеміку.
– Та кому ти потрібна? Гуляй звідси, підстилка комуняцька!
– Ах ви суки! Провокаторші! Будьте ви прокляті!
– Пішла на хуй, стара блядь! – А потім пояснюють людям: – Не звертайте уваги, то подруга Симоненка з компартії, ми її давно знаємо!
– Ого, нівроку тітоньки вміють лаятись! – регочуть модні молодики. В руках у них паперові стаканчики, що парують на холодному повітрі запашним ароматом кави.
– Де каву брали?
– В переході.
– А що, кафе ще працюють?
– Так у них зараз зоряний час. Там уже шалики і прапорці продають!
Температура на вулиці близька до нуля. На Майдан сиплеться дрібна мряка. Годинник на вежі відбиває одинадцять разів.
– Ну що, побудемо ще півгодинки? Чи додому? – Молодь п’є каву, роззираючись навкруги.
– Давай додому. Прогулялися, та й годі. Звичайне ура-патріотичне збіговисько.
– Оно, дивись, Кличко!
– Ми должни бить спокойнимі і хладнокровнимі, – боксер важко артикулює свої думки, збиваючись з української на російську. – Наш вибор – Європа. І ето однозначно.
– Не дай Боже стане президентом!
– А що, краще Кличко, ніж Янукович!
– І чому ми обираємо суцільних дебілів?
– Бо самі дебіли!
– Український народ – це молода політична нація, яка тільки стоїть на порозі свого повноцінного формування, – політолог продовжує давати інтерв’ю.
– Брешеш! – Стариган із густими, як у хруща, бровами нагло влазить у кадр. – Ніяка ми не молода нація. Ми – нація, старша за єгипетські піраміди. Ти Трипілля забув?
– Так, дєдушка, отойдіте! Ви мєшаєте сйомкє! – Журналістка у шапці з балабоном і пухнастих рукавичках намагається випхати дідугана з кадру.
– А чого це він тут бреше про молоду націю?
– Я кажу про політичну націю, яка ще недосформована…
– Проплачений московський агент!
– Так, я закінчив! – Політолог обурено йде геть.
– А ви мене зніміть! Я вам краще за нього розкажу, що таке українська нація і звідки вона взялася. Я вже тридцять років у товаристві «Просвіта» працюю!
– Льоньчік, сворачіваємся…
– Ось так завжди! Як тільки чуєте правду, відразу «давай сворачіваємся»… Кремлівські прихвосні!
– Дєдушка, успокойтєсь!
– А чому це ти зі мною російською мовою розмовляєш, соплячка?
– Старий козел! Так краще?
– Краще! Ти, той, во…, мову не забувай!
Мітингарі повертаються з Банкової. Там кордон «Беркута». Біля театру Франка на сходах теж «Беркут». Міліціянти у шоломах з’являються з боку Інститутської та Городецького. Лаштують коридор уздовж проїжджої частини Хрещатика. «Бояться суки, що рух перекриємо!»
– Україна – це Європа! Україна – це Європа! – студенти стають ланцюгом перед силовиками і стрибають прямо у них перед обличчями.
– Майдауни! Майданутиє! Майданвошкі! – якийсь хлопець поруч читає новини з новенького айфону. – Як швидко російська пропаганда працює! Під новиною «У Києві новий Майдан» – уже дві тисячі коментарів, і всі такого штибу!
– Що ти хочеш? Їм там добре мізки промивають! Ми ж усі бандерівці, ми ж усі фашисти!
– Жорік, ти хвашист?
– Єщьо какой! Жидовствующій рускоговорящій фашисто-бандеровєц, пьющій ночамі кровь донєцкіх младєнцев!
– Ха-ха-ха-ха! Жидобандера! Скажи це на камеру, я перекину до Хайфи!
– Шалом, дарагая мама, – той, кого називали Жоріком, махає рукою в об’єктив айфону, – пєрєдаю тєбє прівєт із центра
