Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей - Антон Дмитрович Мухарський
Звучить вступ до другого відділення концерту. На мотив колишнього гімну СРСР (нинішнього гімну Російської Федерації).
Союз цей злочинний усім нав’язала
Комуно-фашистська, імперськая Русь.
Хай здохне навіки цей проклятий Богом
Кривавий і хижий Радянський Союз!
ПРИСПІВ.
Здохни, імперія, царство антихриста,
Братніх народів тотальна тюрма!
Партія Леніна – клята комунія
Нас передчасно в могилу вела.
Серпом нас косили, а молотом били,
Кістками і кров’ю встеляли лани.
Світила катюгам червоная зірка,
На всьому лежала печать сатани.
ПРИСПІВ.
Мільйони загиблих за правду, за волю
З могил закликають нас пильними буть,
Бо голод і тюрми і розстріли рідних
Радянським народам вовік не забуть.
ПРИСПІВ.
* * *
10 жовтня 2012 року.
– Вітаю вас із підписанням контракту! – Гладка, рум’яна нотаріуска на ім’я Наташа, уся обвішана дутим турецьким золотом, підвелася з-за столу і простягла руку спершу мені, а потім Анжелі.
Ми подякували й, узявши кожен свій примірник, мовчки вийшли з кабінету.
– Відсвяткуємо? – запропонувала дружина.
Зайшовши в найближчий італійський ресторанчик, замовили трохи білого вина, козячого сиру, фокаччо і пару салатів.
– Не чекала від тебе такої щедрості!
– Я сам від себе такого не чекав!
П’ятнадцять хвилин тому я підписав першу в своєму житті шлюбну угоду, де залишив дружині й дітям майже все спільно нажите майно, а саме: наш прекрасний будиночок на Осокорках з усіма прибудовами, басейнами та барбекю-зонами, а також розкішну чотирикімнатну квартиру у Святошині, яку ми будували для двох старших дочок Анжели від першого шлюбу. Собі залишив однокімнатну квартиру на Нивках, що купив для старшої доньки-студентки. На всю нерухомість, нажиту поза шлюбом, ми не претендували. А ще за контрактом я зобов’язувався виплачувати на трьох дітей аліменти в розмірі трьох тисяч доларів щомісяця.
Такі умови поставила Анжела, і я погодився, аби мати змогу вільно бачитися з дітьми. Я дуже скучав за ними, проте раз у раз мусив зубами вигризати кожну зустріч. Анжела ховала дітей, кудись раптово з ними виїжджала, коли побачення от-от мало відбутися, плутала мені всі карти, брехала, викручувалася, шантажувала, аби тільки не відпустити їх зі мною на дачу чи на просту прогулянку. Вона знала, як я їх люблю і як страждаю від нашої вимушеної розлуки, а тому била у найуразливіше місце. Так тривало майже рік. Я втомився від її вихилянь і викрутасів. Окрім того, вона мені поклялася, що після підписання контракту я вільно і без перешкод буду їх бачити, коли захочу.
«А може це шлях до примирення? – думав я собі. – Може, погодившись на її умови, я нарешті доведу, що насправді не збираюся тікати до якоїсь молодухи, що єдине, чого я прагну, це просто бути самим собою і мати право на вільну творчість? Хіба це не зрозуміло?»
Моє фінансове становище на ту мить цілком відповідало зазначеній у контракті сумі. Я отримував незлі гроші за авторський телепроект «Зелена лампа», де виступав ведучим і продюсером, давав концерти з Орестом Лютим, тому три тисячі доларів на місяць були для мене цілком підйомні.
– Може, нарешті цей контракт приведе тебе до тями! – Вона зробила великий ковток вина.
– Що ти маєш на увазі?
– Покинеш, нарешті, свого Ореста Лютого і повернешся додому!
– Тільки за такої умови ти готова мене прийняти?
– Так!
– Анжело, якби ти сама не була артисткою, а була б, приміром, головним бухгалтером «Нафтогазу» чи директором фармацевтичної компанії «Дарниця», я ще міг би пробачити тобі нерозуміння різниці між артистом і персонажем. Ти зараз нагадуєш мою бабусю, яка, побачивши актора Леоніда Броньового у фільмі «Покровські ворота», щиро здивувалася: «Як, цього фашиста Мюллера ще не розстріляли?»
– Це не одне й те саме! Броньовий грає роль, написану сценаристом, і робить це за вказівками режисера. А ти сам вигадав цього персонажа й живиш його своєю енергією. Мені через твої пісеньки соромно людям в очі дивитися. Жодного виходу «в світ» не відбувається, аби мені не задали питання: «Ваш чоловік з глузду з’їхав?»
– Кого ти слухаєш? Олю Сумську чи свою манікюршу, друзів-гомосексуалістів чи телевізійних подруг, які елементарно тобі заздрять і тільки мріють про те, аби ти поповнила їхні ряди розлучених матерів-одиначок, усіх цих гламурних жаб з редакцій журналів «Віва», «Ліза» та інших бульварних сайтів? Плюнь на них. Побережи дітей. Довірся чоловікові, й усе буде добре. Я візьму на себе всю відповідальність…
– Я скоріше плюну на твого Ореста Лютого і на тебе самого. Не хочу, щоб моїм дітям їхні однолітки казали: «У тебе папа „націонал-фашист“ та придурок!»
– Анжело, що ти таке верзеш?
– Те, що чуєш! Мені з усіх боків кажуть, що тебе як не вб’ють, то посадять. За це ти візьмеш відповідальність? А я не хочу в тюрму передачі носити. Дружиною «дєкабріста» бути не підписувалася. Моїм дітям потрібний живий, нормальний, притомний батько. Так що обирай – або Орест Лютий, або повертаєшся додому і живемо нормально! Даю тобі останній шанс!
Не дочекавшись салату, я передав Анжелі три тисячі доларів за чинний місяць, розрахувався з офіціантом і пішов.
Тихий жовтневий вечір плив над Києвом. Гомінкі перехожі сунули назустріч, курили, розмовляли по телефону, цокотіли підборами, лишали по собі рухи, слова, запахи. Опале листя каштанів шурхотіло асфальтом, а я брів світ за очі, намагаючись розібратися із цілими сонмами думок, що зчиняли у моїй душі чорну віхолу, яка тисла на горло, розпирала голову.
Анжела завжди давала мені «шанс»! Щодо мене вона обрала суто зверхню позицію. Я – мать п’ятьох дітей, а значить, я апріорі в усьому права! А ти – батько п’ятьох дітей і мусиш зважати на те, як поводитися у суспільстві.
«Окрім того, я красива і розумна. Мене всі люблять. А ти – рудий, смішний і взагалі, напевне, жид!» – типу жартувала.
Якщо жінки думають, що чоловіку отак просто
