Виправний день - Чак Паланік

За книгою Талбота, людей тримали збентеженими, на межі хаосу так довго, що вони будуть вдячними пристати на умови будь-якого нового керівного органу. Слово «вдячні» не відповідало реальності. Якщо не брати до уваги постійний страх смерті, вони тішилися, радісні та звільнені. Охочі заявити про відданість будь-якому новому порядку, якщо він зберігатиме мир.

Гроші перестали бути владою. Стали тільки скороминущим інструментом.

Долар, проголосив Талбот, помер, і нова валюта має текти вниз через членів кожного роду. Через членів їхніх сімей і коханих. Разом з тим, нова валюта недовговічна, вона блякне і стає звичайною пластиковою плівкою за менш ніж сотню днів. А оскільки гроші неможливо буде накопичувати, їх доведеться розмінювати на хліб і вино, й оскільки потрібно більше хліба і вина, більше людей брали на роботу вирощувати зерно і виноград.

І завжди була загроза появи нового списку, цього разу спрямованого на непопулярних водіїв автобусів, контролерок, і це породжувало нажахані усмішки та підлабузницьку покірність серед держслужбовців. Усі інші обіймали низькі посади і вперше раділи з того, що не були працівниками уряду. Для міленіалів молодіжного випину якийсь двірник несе таку ж провину, як і сенатор, і так само з готовністю спостерігав би, як нове покоління марширує на війну. Так само як французька Епоха терору почалася з відсікання голів членам королівської сім’ї, а тоді продовжилася гільйотинуванням клериків, клерків і слуг, існувала небезпека, що Виправний день стане щорічною подією.

З місця, де постать з’явилася на далекому горизонті, вона здавалася примарою. Тонка і мерехтлива у пустельній спеці, тремтлива, наче полум’я, вона росла з кожним кроком по магістралі. Нагадувала покинуту тварину. Собаку, якого бідні люди вивозили за місто, щоб викинути, сподіваючись, що домашній пес якось сам собі дасть раду. Кілька днів проголодувавши, ці ручні собаки і породисті дворняги завжди переходили на поїдання гімна інших тварин. Це гімно пошнуроване яйцями чорних мух, яйцями, з яких готувалися вилізти черви. У результаті бездомна тварина голодує ще більше, їсть більше гімна, виводить більше додаткових ротів і, нарешті, знаходить кущ, дерево, огорожу, де достатньо тіні, щоб бідна тварина могла впасти і, задихаючись, здохнути.

Ось такі думки викликала примарна постать.

Ґеррет Довсон мусив лише повернути голову, щоб подивитися на рух незнайомої людини. Колишній член профспілки, принц наймогутнішого роду Білії, він лежав на курному узбіччі. Верхня частина тіла була схована під вантажівкою, руки викручували стакан підшипника з хрестовини карданної передачі. Ноги простягнулися на гравієвій бровці, повністю під гарячим сонячним промінням, поки не з’явилося відчуття, що джинси хтось прасує з парою йому по ногах, а пальці наче запеклися всередині черевиків.

Він витягував ролики підшипника зі стакана і обсмоктував кожен, випльовуючи спалене мастило. Поглядав, як незнайома людина підходить усе ближче. Полапки пальці запихали ролики назад у кільце підшипника. Вилка диференціала переднього моста була така гаряча, що рукою ледь торкнутися. Коробка з інструментами лежала збоку, в тіні, комплекти головок і подовжувачі — саме на такій відстані, щоб дотягнутися.

Грало радіо, голосно, щоб він чув. Говорив той чоловік, Талбот. Жодної музики. Жодної трансляції спортивних змагань. Телебачення і радіо не транслювали нічого, окрім Талбота Рейнолдса. Новий монарх, найімовірніше, живе у замку, везучий скотиняка, де його всіляко ублажають цнотливі підлітки. Голос гримів з його дешевих гучномовців на панелі приладів:

Рай творить не вишукана архітектура чи неймовірні пейзажі, а якість душ, які його населяють.

Голос великого чоловіка відлунював понад піском і полином. Від часу як Довсон уперше почув, що згорів підшипник, повз не проїхала жодна машина. Як він бачив, постать була начебто жінкою. Якщо з неї зняти одяг, то сраки в неї виявиться недостатньо, щоб приховати задню дірку. І те, що сонце зробило з її пухирчастою шкірою, вдвічі сильніше позначилося на обгорілому волоссі. Вітер заґудзував пасма, піт міцно приліпив їх до голови, разом із пилом. Голос Талбота заявив:

Якщо чоловік може поглянути у вічі реальності в двадцять п’ять років, у шістдесят він зможе її диктувати.

Вона не здавалася якоюсь особливою, але, про всяк випадок, Довсон зняв обручку і запхав її в передню кишеню джинсів. Він перекотив ролик підшипника в роті, зісмоктуючи спалене мастило. Виплюнув чорним.

Глибоко в кишені пальці намацали якийсь згорток. Аркуш паперу. На пожмаканому і м’якому від віку аркуші був список речей, які він пообіцяв дружині, Роксанні, принести додому. Її почерк зараз було не прочитати, слова зім’яті й вимиті потом, але він знав список напам’ять:

Кавові фільтри

АА-батарейки (для пульта на кухні)

Авокадо (не Гасс)

Туалетний папір

Павичеві язички

Життя зовсім не сповільнилося, міркував він. Лише тепер вони міряють дні, що минають, павичевими язичками.

За мить покинута жінка дочеберяла ближче до нього. Вона підійшла і стала біля вантажівки, з коробкою інструментів під ногами.

Коли вона підійшла достатньо близько, щоб почути радіо, то завагалася, ніби її налякав той голос. Радіо проповідувало:

Коли вони біжать, полюйте на них. Шукайте відірваних від решти там, де вони ховатимуться. Сором, що вони відчувають, походить від марнування влади, яку для них будували покоління їхніх отців.

У голові в Довсона існували різні види сонячних опіків. Першим був «Засмага покрівельника», що виникав від розкладання толю і скріплення дранки на фанерний настил під кутом, — це подавало чоловіка сонцю у вигляді пухирчастого стейка, щоб воно його підсмажило. Темніші відтінки включали:

Викинутий у рятувальній шлюпці у відкритому океані з печінковою барвою

Гавайсько-тропічно сонцезахисного фактора № 5 на пляжі Бондай[133] під озоновою дірою самогубчо-червоний

Бан-дю-Солейно[134] Сен-Тропешно Помаранчевий

Арнольд-Шварценеґґерівська кулькова професійно-засмагла бронза

Скажена Тексонівська[135] бомжиха, припечена коричневим

Ця незнайомка не підпадала під жоден. Обпалена сонцем червінь напухирилась і здерлася, відкриваючи овали лілово-білого. Вона вперше за своє розніжене життя потрапила під пекуче сонце.

Губи Довсона, як він припускав, були чорні від мастила, натомість її вуста вкривали білі пластівці сухої шкіри. Зуби рівні та білі, як у зірки кіно.

Усі знали, що багато мішеней уникли Виправного дня. Здебільшого професура змогла вислизнути з рук загонів, оскільки вищі навчальні заклади славляться своїми безладними розкладами. Говорили, що ці втікачі одягаються в лахміття і намагаються виглядати як усі, повільно підбираючись до канадського кордону. Мексиці вони не потрібні, зате Канада не зовсім зачинила двері. Шосе Вашингтон-Стейт-роуд-21 тягнулося на північ через калічеві[136] землі східного Вашингтона, просто до кордону, та лише ідіот з народження пішов би прогулятися ним у спекотну погоду.

Якщо Довсон щось і знав про професуру, то це