Виправний день - Чак Паланік

Цей транс давав йому змогу не думати про те, що, без сумніву, відбувається з його мамою і татом у цю ж мить.

Усе, що міг, він уже обдумав давно. Десь у глибинах душі Чарлі розмірковував над причинами, чому він бере в цьому участь. Він утратив віру в усі звичайні, поступові методи самовдосконалення. Після цілого життя дописів у блог і запису на відео кожного свого руху та емоцій для соціальних мереж він зіткнувся лише з виснаженням ідентичності. Не залишилося жодних свіжих стартів. Він так ретельно створював свій бренд. Задокументовував себе для нащадків. Не було жодного рубежу, де Інтернет ще не розповів світові про нього, з часу, коли він уперше навчився користуватися клавіатурою.

Виправний день дасть йому новий початок. Спрацює це чи ні, зате стане радикальною зміною. Він або помре, або опиниться у в’язниці, або стане героєм революції, але всі ці ролі — це вдосконалення веселого-сумного, безнадійного-полохливого звичайного чма, який для онлайн-світу старіє, росте, але ніким, по суті, не стає.

Стримуючи істеричний сміх, він мочив багатих чоловіків та заможних старих жінок, зупиняючись, лише щоб перезарядитися. Чарлі взявся убивати в потилицю. Вхід кулі у верхівку хребта і наскрізна рана через верескливий рот. Виходить не так чисто. Він знав, що протеїн — це крута хуйня, клей, що прилипає до всього. Розпори тіло пополам своїм АК, і твоєму родові все одно доведеться відшкрябувати шматки.

Глибоко всередині його щось наповнювало. Якесь відчуття. Щось грандіозне. Єдиним вдалим для цього словом було «вдоволення». Вперше в житті йому не потрібно було перейматися призовом. Він ніколи особливо не задумувався над майбутнім, бо призов чи ядерна війна постійно були десь там на горизонті. Здавалося неминучим, що після настання повноліття він помре. Але тут він уперше усвідомив, що може бачити якесь інше майбутнє. Відтепер і надалі він отримав якийсь контроль.

Усе життя його навчали, що чоловіки — це захисники й охоронці і що найблагородніша доля, яка може йому випасти, — це померти заради порятунку чужого життя. Якщо гумор звідкись і береться, то він виростає з величезного відчуття полегшення. Чарлі відчував радість, тому що вперше смерть опинилася десь поза ним.

Сцена внизу була настільки гидка, наскільки щось узагалі може бути гидким. Кривава, наскільки взагалі щось може бути кривавим. Та це не найгірше, що могло статися.

Згідно з книгою Талбота, історія ніколи не знатиме своєї найбільшої помилки, бо не залишиться нікого, щоб її записати. Дійство перед ним скидалося на криваву баню, та воно, найімовірніше, запобігло ядерній війні. Глобальному голодові. Пандемії, що стерла б із лиця Землі мільярди.

Усе життя Чарлі говорили, що він і всі інші його породи — це злі патріархальні гнобителі, ненависники, які колонізували всю планету і поневолили благородних дикунів з раю Руссо[125]. Спасибі вам, науковці. Чарлі може з цим жити. З ярликом «гірший за Гітлера». Сьогодні він дав людям докази, що вони мали рацію.

Це було як у тих історіях у новинах, коли брали інтерв’ю в сусідів та давніх найкращих приятелів серійних убивць, і всі клялися, що вбивця був звичайний, приязний, найкращий чувачок у світі. Після Виправного дня світ дізнається нову правду про «Чарліхорошогохлопця144».

Він утомився від вивчення історії. Він хотів нею стати. Чарлі хотів, щоб історією майбутнього був він сам.

Сенатор Деніелс нерухомо лежав серед мертвих колег. Він зарився і заповз між свинцевих трупів, поки їхня кров не просякла його пошитий на замовлення костюм. Він був серед перших, хто сховався, і розстріляні хиталися, спотикаючись і перекидаючись, падали поряд і просто на нього. Він відчував посмикування і дрібні удари, коли життя виходило з тіл. Їхня кров пофарбувала його волосся, прибила його до голови і заліпила очі. Кров тісно приклеїла штани йому до шкіри худих ніг і обплела пальці. Його дихання перетворилося на швидкі неглибокі пошмигування кролика, що прикидається мертвим. Він лежав долілиць на руках, щоб приховати, як вони тремтять.

Постріли припинилися. Крики також. Голоси рухалися приміщенням — слова чоловіків і напружені зітхання. Вага на його спині піднімалась і зникала. Тіло поруч відтягували геть. Чиясь долоня схопила його за передпліччя, і Деніелс відчув, як його перевертають горілиць. Дихання спинилося, коли він дозволив потягнути себе за руку, юзом по кам’яній підлозі, слизькій від крові. Долоня відпустила, його рука покірно впала, і він продовжив не дихати. Лежав, завмерши від шоку, стікаючи потом під маскою з крові, налякане тремтіння його би зрадило.

Пальці стиснули його вухо, і зазубрена агонія вп’ялася йому в голову, де верхівка вуха кріпилася до скальпа. Сенатор закричав, роздираючи залиплі повіки і склеєні губи.

Пальці відпустили вухо. Над ним стояв чоловік, дикун, убраний у камуфляжний фартух із нагрудником і з мисливським ножем у руці. Чорнороб із барбекю минулої ночі. Його затягнута в латексну рукавичку рука була вимазана червоним, але не соусом барбекю. Їхні погляди на мить зустрілися, зелені очі, повні здивування.

Деніелс благально прошепотів:

— Будь ласка, — молячи про співчуття, щоб дикун пішов далі й залишив його серед мертвих. Сльози бризнули йому з очей і омили обличчя двома чистими струмками.

Натомість чоловік повернув голову в бік інших голосів і гукнув:

— У мене тут один живий!

Викритий Деніелс спробував сісти. Навколо нього схожі скривавлені дикуни попіднімали голови, бродячи навколо мертвих. Купи і кучугури тіл, половин тіл, безголових тіл і столів, розтрощених на друзки. Дикун поблизу стискав щось криваве в пальцях, а тоді запхав це собі в кишеню на стегні. Той інший чоловік відповів:

— Давай його до решти, — і своїм мисливським ножем, з якого скрапувала кров, чоловік показав у інший бік палати.

Там купка заплаканих чоловіків сиділа навпочіпки біля стіни. Лисі й пузаті. Скелети й сутулі. Як і він, то були старі чоловіки, просяклі чужою кров’ю.

Третій дикун, за кілька кроків віддалік, схилився і краяв когось ножем. Він підняв щось невеличке, за чим потягнулася тонка спіралька дроту. За дротом піднялася невеличка коробочка. Коли дріт і коробочка впали, Деніелс зрозумів, що то був слуховий апарат. А в руці чоловік стискав відрізане вухо, яке потім запхав собі в задню кишеню.

Чоловік, що стояв над Деніелсом, посміхнувся. То була зла, перекошена посмішка, хоча й не без жалю.

— Пам’ятаєте ту яму надворі? — він смикнув головою в бік скривавленої групи вцілілих. — Ваша робота, хлопці… — ножем він широко обвів над трупами. — Ви знесете весь цей бардак у ту діру. Ясно?

Пальці Деніелса