I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
— Шоне, у мене СНІД...
— Йоптить, як ти сказав?
— Тиждень тому підтвердились аналізи. Якась хєрня. Лікарі запевняють, що інфікований я був дуже давно, але СНІД, то така зараза, що може явно не проявлятися роками, а потім бац — і готово! Кажуть, якщо лікуватимуся, протягну декілька років. Але мені не хочеться «тягнути», повільно вмираючи під удавано співчутливі коментарі наших спільних друзів.
— Це ж ти підказав Даміану ідею з акулою? Тільки чесно?
— Так, це було ще на першому «Freeze» у 1988-му. Я навіть згодом дав йому номер майстерні, де виготовляли велетенські акваріуми і придумав назву: «Фізична неможливість смерті у свідомості живого». Бо цей Хьорст, лише вдалий шоумен, позер і фуфлижка, що вміє водити дружбу з потрібними людьми й вправно будувати публічні промо-стратегії. Ти чув, що він учора заявив? Можете вважати, що ваша виставка не відбулась, якщо про неї не почули принаймні кілька мільйонів людей, а саму виставку не відвідала сотня тисяч. Він узагалі останнім часом збожеволів на темі грошей. Знаєш, яка в нього заповітна мрія? Втюхати комусь свій треш за мільйон доларів. Саме «втюхати» і саме за мільйон — от основний концепт усього сучасного мистецтва. І таких дебілів у світі стає все більше й більше, які готові викладати шалені бабки за обісрані простирадла та використані жіночі прокладки. Мені здається, світ збожеволів.
— Це так і є, друже... Але звідки взялася хвороба, ти знаєш?
— Тільки нікому не кажи...
— Клянуся, — Шон щиро приклав руку до серця.
— Ми з Меплторпом були коханцями. У вісімдесят восьмому робили велику виставку в Гагосяна[4] в Нью-Йорку і цей старий поц почав учащати до нас у гості. Якось заманив до себе в майстерню, де ми обдовбились кокаїном і він мене трахнув. Після того випадку ми ще декілька разів зустрічалися. А після його смерті я зав’язав. Зробив тоді аналізи. Але все було в порядку. І от тепер така хєрня... Схоже, дійсно натуралам у мистецтві приходить кінець. Звідусіль тільки й чуєш, «визнай свою нетрадиційну орієнтацію публічно», влипай у скандали, бо станеш нецікавий публіці, роби шоу... Ну що ж, хочуть шоу, вони його отримають...
— Що ти задумав?
— Та таке... Прийде час — дізнаєшся...
«Ця маленька свинка пішла на ринок. А ця маленька свинка лишилася вдома».
Докуривши цигарку, Брайан уже вкотре за сьогоднішній ранок пригадав дитячий віршик, який наспівував своїй маленькій донечці, коли вони з дружиною ще були разом:
This little piggy went to market.
This little piggy stayed at home.
This little piggy had roast beef.
This little piggy had none.
And this little piggy went.
Wee, wee, wee, all the way home!
Устромивши недопалок у переповнену попільничку, він повернувся грудьми до повії, яка називала себе Наташею.
Вони викликали із Шоном з «Олд чайни» близько п’ятої ранку. Шон мав з нею виключно оральний секс. Брайан же брав її у ліжку в спальні, де вона й лишилася досинати.
Крізь нетривкий сон він чув, як десь о дев’ятій ранку Шон, обережно вдягнувшись, забрався з номера геть. Розплющивши очі, вирішив глянути на повію у вранішньому світлі, що пробивалося крізь наполовину забрані штори.
Яскравий макіяж після нічних розваг розплився по обличчю. Очі було оповито широкими колами тіней, а помада навколо вуст утворила неохайну червону пляму. Вона лежала, відкинувшись головою на подушку, розсипавши по ній довге русяве волосся. Душно пахтіла новим ароматом від Донни Каран.
Живчик на її шиї пульсував, гонячи жилами молоду чисту кров.
Дивлячись на ту жилку, художник згадав і своє колись чисте і щасливе життя. Дитинство, школу й пуританські звичаї маленького містечка в Південному Йоркширі. Потім була Художня академія в Лондоні, знайомство з Саатчі, Гагосяном, Ворголом, Меплторпом, які доклалися до того, аби зробити молодих британських художників знаменитими на увесь світ через численні виставки в Новому світі.
Знаменитими, але поки що небагатими.
У кишені його куртки, неохайно кинутої на крісло, лежав гонорар за підготовку експозиції.
Три тисячі фунтів. Це були всі гроші, які Брайан мав на сьогодні. З них планував погасити борги за майстерню у північному Лондоні, закупити матеріали, фарби і, ймовірно, поїхати відпочити зі своєю дівчиною на тиждень до Іспанії.
Пульсуюча жилка на шиї в Наташі відлічувала секунди життя, яке поволі спливало. Билася справно, рівномірно.
Брайана вже не буде на світі, але серце цієї російської повії гнатиме до її голови кров, що живитиме судини мозку, капіляри очей, язика, середнього вуха. Вона дивитиметься на небо, питиме біле вино, слухатиме музику, в той час як тіло Брайана, видатного Брайана, який так щедро роздавав геніальні мистецькі ідеї своїм друзям, гнитиме в шикарному гробу десь глибоко під землею.
Художник обережно підвівся з ліжка й рушив до письмового стола, за яким провів наступні кілька хвилин. Фірмовим, добре вигостреним олівцем з логотипом готелю він зосереджено писав щось на бежевому папері, а потім, склавши його вчетверо, залишив на підвіконні.
Повернувшись у ліжко, нахилився над Наташею.
— Я хочу тебе, — зашепотів їй на вухо і, забравшись під ковдру, провів рукою по гарячих стегнах.
— Презерватив вдягни, — не розплющуючи повік, застережливо мовила повія.
— А без нього хіба не можна? Плачу вдвічі.
— Без презерватива не можна... — потягнулася до сумочки, що стояла поруч із ліжком, видобувши звідти темно-синій прямокутничок.
— Утричі, — не вгавав художник, розсуваючи їй ноги. — Півтори тисячі фунтів за один фак...
Він уже був готовий оволодіти нею, але клята дурепа викручувалася, пручалася.
— Дві тисячі! Три...
На цій цифрі вона здалася і він увійшов.
Клята жилка билася прямо перед очима. Брайану здавалося, що чиста гаряча кров в ній перетворюється на щось брудне і потворне. А коли повія розслабилася, ще й вмовив, аби вона дала в дупу.
На прощання він разом із грошима віддав Наташі вже непотрібне запрошення на супергала-вечірку, яка мала відбутися в день відкриття виставки Меплторпа. 23 серпня в інформаційному центрі фестивалю.
Коли вона пішла, художник набрав повну ванну води, спінив у ній шампунь і пролежав там десь
