Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник

Відтепер наша газета змушена виходити друком у глибокому підпіллі. До продовження нашої справи нас спонукають інтереси захисту істини, з якою наважилася покінчити раз і назавжди рейхвлада. Заарештовано майже все керівництво Партії Консервативних Гуманістів, за винятком пана Дормана та ще кількох людей, яким вдалося уникнути затримання. Також, за нашими даними, позбавлено волі багатьох рядових членів ПКГ і тих, хто відкрито поділяв їхні думки.

Нашій редакції вдалося сконтактуватися з паном Артуром Дор­маном, який люб’язно погодився прокоментувати ці надзвичайні події.

П. І. Чому, на ваш погляд, ВКР переступила межу і вдалася до таких одіозних для нашого суспільства заходів?

А. Дорман. Коли за плечима купки, як вони кажуть, «фанатиків» сама правда — ця купка стає непереможною. Навіть одна людина непереможна, якщо за нею — істина. Що стори — це вчораш­ні люди, більшість з яких (ми не стверджуємо, що всі) зберегла людську подобу, — це істина. Цілком очевидна для кожного, чий мозок не заблоковано страхом за своє «зручне» безтурботне життя. Чіп­ляючись щосили за зручності свого існування, людина готова зрадити що завгодно — не тільки істину. Людина стає сліпою та глухою до всього, що становить загрозу для її комфорту. Совість, яка загрожує «зручностям», — це «хвороба», а ті, хто цю совість будить, — зловмисники, хворі і т. д.

П. І. То чому ж ВКР порушила Конституцію і зважилася, фактично, напасти на людину?

А. Дорман. Правда занадто сильна своєю очевидністю. Вона всепереможна, і її можна придушити (на деякий час), лише затуливши вуста тим, хто її транслює. У ВКР не було вибору.

П. І. Але вибір був. Треба було визнати правду і перебудувати суспільство на нових засадах.

А. Дорман. Тобто створити суспільство без сторів. Так, але вони злякалися грандіозності завдання. Бо в такому разі життя людей повинно було б змінитися докорінно. Думаю, для цього знадобилися би століття. Чи не легше просто ізолювати купку людей, які кричать про істину?

П. І. До того ж абсолютна більшість громадян, ми впевнені, бу­ла би проти змін. Адже вони не мають ваших почуттів і думок щодо сторів. Інакше яким чином могло б керівництво Рейха, покликане свято оберігати статтю 1-шу Конституції, що вимагає «не руйнувати усталений спосіб життя на догоду будь-якій ідеї», розпочати, фактично, насильницьку зміну ладу? Хіба це не те саме насильство, яке колись чинили супроти людства (теж заради «благородної» ідеї!) комуністи-більшовики, фашисти й інші?

А. Дорман. Я згоден з вами. Тут ми всі опинились у пастці. Але вихід — єдиний — був: дати можливість нашим думкам і почуттям дійти до серця кожного. І тоді, змінюючи лад життя, керівництво Рейха не ґвалтувало би населення, а лише виражало б думки та почуття кожного. Треба було пробудити дух, совість кожного. Та влада цього злякалася. Злякалася занадто грандіозних змін у людині, які неминуче повинні були спричинити грандіозні зміни усього життя. Тисячоліття, фактично, рослинного, без «конфліктів» і особливих «проблем», існування занадто глибоко вкоренилось у пам’яті й у генах людей. Люди зледащіли — щоби думати, відчувати, потрібні зусилля. І для них зміни — це не пробудження, не юність, не саме життя, а якийсь жах. Вони щосили чіпляються за своє животіння, яке вони називають «вершиною людського щастя». Коли їм кажеш, що вони людоїди, — вони затуляють вуха і обзивають вас «божевільним»...

П. І. Гаразд. Повернімося до суті проблеми. Чи справді ­стори зберегли, як ви кажете, «людську подобу»? Більшість, навпаки, вважає «очевидним фактом», який не вимагає доказів, що стор — не людина, що він не має «людської подоби». Адже, поклавши руку на серце, визнаймо: стор — це стор. Він і сидить, і їсть, і рухається не як людина. А може він думати? Якщо в нього немає мови? Що ж до почуттів, то чим є почуття без людської свідомості, яку визначає, як відомо, мова? Хіба не тим самим, що й почуття інших тварин, «свиней і корів»? Ми ж не будемо заперечувати, що свині та корови мають відчуття: відчувають радість, страх, оргазм... Що би ви відповіли на ці аргументи ваших опонентів?

А. Дорман. Я згоден, що дорослий стор, такий, як він є зараз, — більше нагадує тварину. Це тому, що ми йому зі самого початку створили тваринні умови. Та я не втомлююся повторювати, що це люди, з яких ми ось уже півтори тисячі років, у кожному поколінні, робимо — так, ми, своїми руками — тварин. Ми страшніші за фашистів, бо у нас навіть сумніву не виникає, що ми маємо справу з твариною, тоді як фашисти, навіть найжорстокіші, все-таки були приречені на тривалу боротьбу зі своєю совістю, яка не бажала замовкнути. «Нижчу расу» вважали все-таки «нижчою расою людей». Для свідомості фашиста це були люди: у нього й думки не виникало вважати їх «тваринами» — такими, як кінь чи корова. Але в такому разі, за такої свідомості, необхідно було постійно придушувати в собі голос: «Що ж ти робиш з людиною?» Доповнення «з людиною нижчої раси» мало що змінювало, розумієте?

Однак протягом поколінь колишня гуманістична свідомість (її вимушеними спадкоємцями і були фашисти!) трансформувалась у ту «постгуманістичну», абсолютно безсовісну свідомість, яку ми маємо сьогодні. Сучасна людина навіть не розуміє, про яку «совість» ми їй говоримо — про які «жорстокість» і «несправедливість», про яке «людоїдство».

Коли я заявляю, що стор зберіг «людське обличчя», я маю на увазі, що він зберіг саму можливість стати людиною. Треба лише від народження помістити його в людське суспільство. Навіть дорослі стори, що живуть серед людей, невпізнанно змінюються впродовж декількох років, швидко засвоюючи людські поняття. Як бути з цим? Це довели ті досліди, які ми провели. Чому протягом тисячоліть Рейх, який володіє непорівнянними з нашими можливостями, жодного разу не провів подібних дослідів? Тому що це ставило би під загрозу самé його існування як системи. Так, я хочу тут на повний голос заявити: ми ніякі не «постгуманісти» — ми всі постфашисти і живемо в постфашистській планетарній державі. І постфашизм — це найстрашніший фашизм, тому що неусвідомлений, «зі спокійною совістю». Ми не можемо і не хочемо жити в цьому жахливому суспільстві рабовласників-людожерів, яке може приснитися хіба що в кошмарному сні.

П. І. Пане Дормане, і все-таки ви не заперечуєте, що умовною є межа не тільки між людиною і стором, а й між людиною і, скажімо, мавпою? Вас і вашу партію звинувачують у бажанні зруйнувати за допомогою інстинкту «спорідненості з усім живим» саме життя людини. Почуття «рівності», «спорідненості» з тваринним світом роб­лять неможливими експлуатацію та поїдання цього світу, без чого ми не можемо собі уявити людини, її вільного часу, культури...

А. Дорман. Так, якщо вже на