💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Марія
19 січня 2025 14:02
Класна книга зарубіжної літератури
Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Оксана
15 січня 2025 11:15
Не очікувала!.. книга чудова
Червона Офелія - Лариса Підгірна
21 грудня 2024 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

Читаємо онлайн Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк
що думали про все “темне, безграмотне, що з кріпаків випасалась, а в пани не вписалось”.

Мої тітка теж мали тільки три класи, але знали все. Про що не спитай, тітка знають. А найбільше, як мій тато, про людську несправедливість, через яку один панує, а другий — бідує. І хоч би здихав, а групи йому не бачити!

О, це грізне, невмолиме нічим почуття соціальної несправедливості! Це воно зробило мене робсількором районної газети “Трибуна праці”. Першу свою замітку я написала про симулянток і про те, як несправедливо їм дають групи. І дала прочитати замітку татові.

— Ніколи не пиши більше пасквілів на людей. Тим паче, наших, сільських, — сказав тато замість того, щоб похвалити.

Я тепер думаю, що така різка критика могла убити в мені взагалі бажання братися за перо. Але тато знав, що робив.

— А що писати? — ощирилась до тата моя вражена людська гідність.

— Вірші, оповідання… мало що можна писати… — кинув тато відчепно та й пішов собі. Ображена, я побігла з дописом до тітки. Тітка довго дивувалися, не могли повірити, що то я сама все те написала, а в кінці сказали, що тато правду каже: отих паскалів на людей не треба ніколи писати.


Отак я отримала перший урок журналістської етики, ще не відаючи, що стану журналістом і все життя віддам цій каторжній праці. Жаль, тільки, що не могла зарадити, в газеті працюючи, моїм тітці з групою: тітка позоритись перед людьми не захотіли.

СВЯТО РИБИ Й КОНОПЛІ

Але бувало й на моїй вулиці свято. Часом мені здається, що я прожила кілька століть, кілька епох. Від середньовіччя починаючи. Адже, коли я пішла в перший клас, у нашому селі не було ще електрики. Я вчила уроки при гасовій лампі, при якій мій тато читав книжки, а мама пряла. І я, вивчивши уроки, бралася до кужеля. Веретено так і фуркотіло у моїй маленькій долоньці. Так я заробляла у колгоспі свої перші трудодні. На той час вже й Сивуху зняли, і ніби жити стало легше і заможніше, і техніки побільшало, а жінки все одно ще косили косами горох, а пшеницю обжинали серпами, а пізньої осені по-давньому, як ще з діда-прадіда, у річці мочили коноплі, або прядиво… Матірку — на мотуззя, плоскінь — на полотно домоткане, рядна та кропив’яні мішки.

Це була друга велика осіння громадська подія. А перша, коли спускали перед празником, храмовим святом, громадський ставок. О-о-о! Ото була подія. Тоді до ставка сходився весь народ. Жінки з дітьми з греблі спостерігали, як чоловіки, у високих рибальських чоботях, бродили по коліна у масному намулі і згортали у відра, мішки, сітки величезних, вигуляних за літо королівських та дзеркальних коропів, окунів, здоровенних крапчастих щук, вусатих сомів та в’юнів, яких інші чоловіки, ті, що на березі, зсипала у високі діжки з водою і відвозили возами у колгоспну комору. Але люди на греблі з нетерпінням чекали кульмінації рибальського свята.

Тож, коли, нарешті, від’їздила остання підвода з великою рибою у величезних діжками, завгосп Плясун, татів кум, махав рукою і з греблі в намул, що аж сяяв від дрібнішого риб’ячого срібла, кидалися з відрами, мішками і кошиками усі, хто хотів не так на дурняк поживитися, як взяти участь у цій безпрограшній болотяній риболовлі. За звичай то були чоловіки й парубки, жінки, дівчата і діти підбадьорювали вигуками, порадами та жартами своїх годувальників із берега. Регіт стояв над ставком — аж луна йшла.

За годину завгосп Плясун, який теж весело спостерігав за змаганнями — хто більше хапне — давав команду вилазити і риболови, перемащенні намулом, як чорти смолою, вилазили на берег зі щедрим уловом. Коли вилазив останній, Плясун опускав на лотоках заставки, і вода, що поступала річечкою від Кирилячого ставка, потиху покривала масний намул, обіцяючи на завтра наповнити громадський ставок по самі вінця.

Тато у такі дні теж виносив на берег відро риби і відро скойок. Ніс у гурті таких, як сам, замурзаних дядьків додому, а ми з Іваном, що вже тоді підріс, бігли слідом, веселі і щасливі, підбираючи рибу, що вискакувала із повного з верхом відра, та скидаючи її у зелений (воєнний) татів кашкет. А вдома висипали рибу у приготовлені мамою дерев’яні ночви та цинкові балії — і ще мали три дні риб’ячої радості. А на храмове свято — холодець з коропів, юшка з карасів і пліточок, в’юни в’ялені, соми смажені, щуки печені, раки тушковані. Ото був празник!

Скойки тато називав делікатесом, який буцімто подають у всіх панських ресторанах панської Європи, живими. Але сам їх живими не наважувався їсти, а варив у відрі на багатті, яке спеціально розкладав у садку. Скойки тріскали, розкривалися і тато вгощав ними мене, сусідів — бабу Онисю, які розумілись на делікатесах, позаяк давно колись служили кухаркою в панів, та Юхтима Барана, якому його Баранина рідко борщ варила, і всіх, хто на той час вулицею йшов. Розказував, що в Європі, у Франції, ще равликів і жаб їдять. Хоч в них і голоду нема, а їдять. Чудний народ… Усі дивувалися, і я в тім числі. А тато робив висновки: тому вони й не вірили, що в нас голод був. Думали, що ми теж, як вони, викабелюємось, жабами смакуючи…

А на четвертий день після храмового празника (храму не було, а празник був!) — ми мочили прядиво. Зносили і звозили до річки з усього кутка пов’язані в сніпки коноплі, перепиняли густо плетеними з верболозу плотами, мішками з піском течію, клали на дно річки снопи, прибивали їх кілками, прив’язували перевеслами, щоб вода не знесла, а зверху придавлювали дерном, і, лише переконавшись, що в’язки добре примоцовані, залишали, щоб прядиво тліло.

Отака давня-прадавня, ще з Київської Русі, а може й з Трипілля, технологія підготовки сировини для виробництва домотканого полотна. Але в нас на той час було інше завдання: радянська країна, зокрема й наш колгосп, уже перейменований на честь пролетарського письменника Максима Горького, потребували, як у нас казали, кропив’яних, тобто міцних, грубих мішків — на щедрі

Відгуки про книгу Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: