Забудь-річка - Брати Капранови

— Слава Ісусу Христу!

За останній час колишній комсорг зумів приборкати свою комсомольську свідомість настільки, що хрестився на церкви та спокійно вимовляв Ім’я Боже — інакше б занадто виділявся серед місцевих, а під час війни це небезпечно.

— Навіки слава Богу! Павле! — підвелася з лави і радо посміхнулася Софія.

— Пава! — стрепенулася маленька Марійка і жваво побігла до гостя, очікуючи на гостинець.

Вона звикла, що цей гість завжди має щось для неї, і рідко помилялася у своїх очікуваннях. Цього разу крім свищика від себе Павло привіз гостинця й від бабусі — круглу жерстяну коробочку з німецькими льодяниками-монпасьє, що їх на полтавщині називали «лампасєйками». Марійка одразу вправно заволоділа подарунком і азартно заходилася відкривати його своїми слабенькими, ще дуже невправними пальчиками. Хлопець зі щасливою усмішкою милувався дитиною, що марно намагалася зрушити з місця щільно підігнану кришку і, врешті, простягнула її мамі:

— Крий! — вона все ще по-малючому скорочувала слова до одного, найважливішого на її думку складу.

Софія підчепила неслухняну кришечку нігтем і поклала дитині до рота пару блискучих карамельних крапельок.

— Решту потім, — сказала вона удавано суворо і заховала коробочку на полицю понад дверима, куди дитина не могла долізти самостійно.

— А господарів нема? — запитав Павло, роззираючись.

— Нема. До яру подалися.

— До яру? — здивувався гість.

— Та, — підтвердила Софія, — Степанові стрийко з Урмані переказав, що поліцаї приїдуть на трус — забиратимуть продукти на континґент, бо з села не здают. То вони сі подали збіжжя ховати.

— Що ж це таке! Знову хліб забирають! — похитав головою Павло.

— Були совєцькі визволителі, тепер то німецькі. Все’дно.

Ці слова трохи шкрябнули Павлову комсомольську душу, але це хіба за звичкою, бо насправді Софійка мала рацію. Він видобув з-за пазухи ретельно загорнутого у хусточку листа:

— Це тобі зі Львова.

Дівчина підстрибнула від збудження, вихопила конверта з хлопцевих рук і заходилася поспіхом відкривати його.

— Я покурю поки, — сказав Павло і тактовно вийшов до сіней, щоб не заважати.

З тютюном було скрутно ще з радянських часів. Щоправда «визволені» селяни швидко приловчилися вирощувати цілком пристойний самосад. До того ж разом із радянською владою прийшли й крадіжки зі складів, тому чорний ринок радо пропонував курцям поруч з польськими папьєросами радянські цигарки та «кустюми» — набори з порції казенної махорки та книжечки зі сторінками тонкого паперу для самокруток. Зараз до них додалися акуратні німецькі зігареттен у цупких картонних коробках, прокладені з обох боків тонкою обгорткою. Ходили чутки, що за крадіжки державного майна німці розстрілюють на місці, але попри ці зовсім не жартівливі загрози, маючи гроші, в Бережанах можна було купити майже все.

Павлові чорний ринок був не по кишені, але на базарі в Урмані він розжився місцевим самосадом, продуктом для загартованих курців, яких не лякає гіркий та їдучий смак неперепрілого тютюну. Перша затяжка обідрала горло, а густий важкий дим защипав у носі. Таке навіть у сінях не можна було курити, і, прокашлявшись, хлопець вибрався на подвір’я.

Усе навкруги наче вимерло — ані на вулиці, ані за парканами не видно було жодної душі. Врешті, це не така рідкісна картина для невеликого села, але сьогодні не було чути навіть квоктання курей чи свинячого рохкання. Якимось побитом мовчали навіть собаки — певно, звістка про майбутній наїзд поліцаїв широко розійшлася селом і господарі якнайдалі поприбирали своїх улюбленців, добре знаючи солдатську звичку стріляти чотириногих охоронців, що надто сумлінно виконують свій обов’язок.

Але безлюддя було усе-таки не повним, бо невдовзі в кінці вулиці з’явилася самотня постать, а як Павло зробив останню затяжку і розігнав долонею смердючий дим перед обличчям, хвіртка рипнула і на подвір’я увійшла господиня — пані Марта. Вона була не у найкращому гуморі.

— Слава Йсу! — привіталася першою.

— Навіки слава, — слухняно відгукнувся хлопець і втоптав у землю недопалок. — Впоралися?

Вона відповіла не одразу, наче роздумувала, чи варто з ним обговорювати таку небезпечну справу:

— Степан ще має клопіт, — і прочинила двері до сіней.

— А щось людей по селу не видно, — Павло подався за нею до хати.

— Мают трохи халепи. А хто зехче своє віддати за ті бецуґшайни, шляк би їх трафив.

— Я Софії листа привіз.

— То добре, як новини добрі.

І хоч добрими новини не були, проте не були й поганими. Пані Соломія, Софійчина мати, писала, що їй вдалося таки зустрітися з Кубійовичем — керівником цього самого Українського Центрального комітету, що був єдиною легальною національною організацією. Той пообіцяв дати адвоката, який вестиме справу батька. Декого з причетних до Відновлення держави вже вдалося витягти таким чином з гестапо. Тож надія залишалася.

Поки Софія переповідала львівські новини та пояснювала, що до чого, бо у розмаїтті теперішніх легальних та не дуже українських організацій навіть чорт зламав би собі ратицю, пані Марта взялася збирати на стіл — бо от-от мав повернутися Степан і попри усі негаразди повинна була відбутися традиційна сімейна вечеря. Невдовзі у сінях почулися кроки, і господиня поспіхом взялася розставляти тарілки. Однак коли двері прочинилися, замість Степана до хати ввалилися три постаті у сірих мундирах. Софія з Павлом рефлекторно підвелися з лави. А маленька Марічка сказала:

— Дя!

Військові не зняли кашкетів, не перехрестилися. А той, що зайшов першим, судячи з нашивок, старший, проказав німецькою якусь довгу фразу, значно довшу за просте привітання. Павло не зрозумів жодного слова, хоча у школі та інституті вивчав саме німецьку. А пані Марта відповіла різко:

— Нема ніц на континґент. Маємо тільки те, що на столі.

Старший наблизився до Павла, тицьнув у нього пальцем і чи то запитав, чи то ствердив різко:

— Степан Шаґута!

Павло розгублено роззирнувся, і тут до розмови втрутилася Софія. Випускниця львівської класичної гімназії, вона добре володіла німецькою і тепер запитувала, що тут, власне, відбувається. У цих запитаннях Павло навіть розібрав декілька слів. Зміст же відповідей німця залишався для нього повністю загадковим. Той видобув з планшету якісь папірці, продемонстрував їх жінкам, але до рук не дав.

— Вони шукають Степана, — тихо сказала Софія, повернувшись до пані Марти. —