Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук

– Нічого, – заспокоїла його Ващиха. – Вона ще, потіпаха, добігається. А ні, то сама язика їй прикорочу.

Гапка оббігала ще кількох сусідів, але кожен чи кожна з них казали незмінно одне: «Не знаю того, не бачив і не відаю!» – отож не відала вже до кого й летіти і завмерла опудальцем на порожній курявній вулиці, при тому так надовго й нерушно, що Явдошин пес, пробігаючи мимо, не занюхав у ній людського духу і легковажно сприйняв її за стовпа чи стовбура, отже, за щось неживе, та й спинився, піднявши задню лапу, щоб звично оббризкати – згодом, скажемо наперед, цього нерозважного вчинка псу випаде тяжко відстраждати. Але тепер це тільки пробудило Гапку, і вона так цицькнула на собаку, що той мало не на смерть перелякався, забив хвоста між ноги і чкурнув, аж за ним здійнялася хвильна хмарка куряви. Найбільше в тій ситуації обурило Гапку, що це був не просто пес, а таки Явдошин, отже, й тут відчула супроти себе змову. Однак це дало їй і дещо пожиточне, бо зворушило скуті на камінь думки в її гарбузці на плечах, і вона згадала про отця Методія, адже це в нього зберігався жупанець дяка Григорія Комарницького. Треба сказати, що Гапка раз уже домагалася в панотця того жупанця, бо тільки він міг стати «лицем», але піп її прогнав з-перед очей, звістивши, що жупанець належить не їй, Гапці, а лишень нею вкрадений, отож хай ліпше про те не заникується. Відтак жупанець у невідомий спосіб перекинувся назад туди, де був кинутий, тобто в обійстя Пошивайлів, а звідти, здається, власною жупанячою волею однієї залитої срібним молоком ночі помандрував дорогою, що відділяла Решетилівку від села, де тепер поселився дяк, і йшов отак без тіла, помахуючи рукавами без рук та й не бачачи добре дороги, був-бо без голови, аж доки десь під ранок добрів до школи й застукав у вибиту школярами й затулену дошкою шибку, але, щоб добре постукати, не мав ані рук, ані ніг. Але пан дяк Григорій Комарницький того стукота почув, бо отой хід жупанця по залитій молоком дорозі йому приснився, отож, позіхаючи, з широко роздертим ротом, вийшов на ґанок, де жупанця щасливо уздрів, хоч той уже втратив живу подобу, а лежав на дошках, безсило розкинувши рукави, зовсім так само, як герой дякової знаменитої пісні, відбув-бо таку тяжку дорогу, отож не міг не втомитися. Дяк вельми порадів на свою згубу, в такий казковий спосіб віднайдену, перевірив, чи це справді його жупанець, а коли в тому твердо переконався, звів руки до холодно розпаленого місяцевого лиця і заклявся урочистою клятьбою, що ніколи вже цього жупанця не скидатиме в непевних місцях. Не зайве сказати, що після такої обітниці, коли жупанець уже звично й зручно обіймав йому плечі, дяк тепло згадав Явдоху, навіть потужив за нею, пошкодувавши, що не дотумкав прокинутися раніше.

Але всього цього Гапка не знала, отож помчала до попівської садиби і вмент опинилася в дворі панотця, але лицем у лице не зі священиком, а з паньматкою, яка підозріло почала не так її обзирати, як обнюхувати довженьким, тонким, із чорною бородавкою на кінці носом.

– А чого це прийшла? – хрипкувато, бо десь перестудилася, а через це із носа її вряди-годи викочувалася крапля, яку вряди-годи скидала пальцями. – Хіба тебе панотець уже не проганяв?

– А де панотець? – притьма спитала задихана від польоту Гапка.

Тоді на паньматчиному обличчі спливло три краплі: дві на очах, а одна на носі.

– Хіба не знаєш, що він, бідненький, тяжко заболів на живота? – спитала плаксиво. – У неділю й служби не правив, і пономар людей про його хоробу оповістив. А ти хіба не ходиш до церкви? – спитала підозріливо.

Гапка знітилася, бо в неділю, захоплена біганиною, таки до церкви не ходила, а більше тому, щоб не бачити отієї гордої та пишної пономарки Явдохи, від виду якої її нудило і починав жахливо свербіти язик. Отож відвела очі, як пес по шкоді, і сказала без жодної політики:

– Мені треба в панотця щось запитати.

– То як же в нього щось запитаєш, сердешного, – обізвалася плаксиво паньматка, – коли лежить і тільки трохи дихає, а ще стогне, бо щось йому в животі крутить і пече. І так мені його ото жалько, так жалько, бо він добрий чоловік, щоправда, часом трохи кричав, але бив не часто, а я коло нього розбиваюсь і годжу йому, як болячці.

І всі три краплі зірвалися із насиджених місць та й полетіли, розбившись на паньматчиних грудях, бо груди ті були особливі: гострі і ніби з кісткою всередині.

– А він і не встає? – поцікавилася Гапка, хоча здоров'я панотця її мало цікавило, і то не через те, що була безсердечна, а тому, що не могла тримати в голові дві думки, а тільки одну, а та єдина думка крутилася не біля попа, а довкола жупанця. Але напитала собі біди, бо паньматка почала найдокладніше оповідати про хворобу панотця, про те, що він, сердешний, уже й пожовтів із виду, а борода враз посивіла, а очі попровалювалися, і хоча вона в ті очі старатливо зазирає, а він її нібито й не поміча, і що від нього йде такий, хай Гапка її вибачить за скаредне слово, смердкий дух, що підступити до нього не так легко, але вона, паньматка, розбиваючись біля нього, таки підступає, навіть носа не затуляє, а коли панотець приходить у більшу притомність, то починає на неї, паньматку, горлати, і це не тому, що лихий, він добрий, а тому, що гарячого норову, і той гарячий норов ще трохи тримається в його бідолашненькому тілі.

Всі три краплі знову обірвалися й розбилися на дивно наструнчених паньматчиних грудях.

– А що вже до їжі плохий, – захитала скрушно головою паньматка. – Я вже йому так годжу: і смачненьке, і свіженьке; навіть те, що раніше любив, а він, а він… ані рісоньки, сердешний, до рота не бере. Я вже на нього кричала і ногою тупала, щоб поїв, бо коли не їстиме, помре, а він крутить очима отими запалими, рота не розтулить, коли пробую їжу ту йому втиснути… А що ти хотіла в панотця спитати? – останню фразу паньматка проказала не