Петрогліфи - Артур Сіренко

Щодо подальших спроб донецького есею (про розвиток мова не йде) згадаю Володимира Прунька (1938 – 1999), що писав есеї в 1962 – 1969 роках і навіть пробував їх опублікувати. але марно. Окремі його есеї були опубліковані тільки в 1996 році – альманах «Сторожа» (Харків, видавництво «Рекс»). Побачили світ есеї «Етюди на даху хрущовки», «Художник і його коханка Муза», «Роздуми після Гемінгвея», «Ротор». Мотиви есеів доволі сумні. Основна тема – криза, яка мала місце в розвитку малярства в Европі та Бразилії у повоєнний час, безперспективність сучасної цивілізації, так званий «кінець філософії», що на думку автора неминучий у сучасній йому культурі. По суті ці есеї теж «барабани печалі». На час публікації автор не тільки давно втратив інтерес до есеїстики, але і перебував у психіатричній лікарні міста Донецька після глибокої депресії, що тривала більше 10 років. 

Донецький есей живе. Як це не дивно і нині. Періодично трапляються досить цікаві публікації есеїв різних авторів різної статі і віку, що родом з Донецька. Тенденція простежується все та ж – основні мотиви есеїв, не залежно від теми - печаль, меланхолія. Сподіваюсь, що з’являться вартісні твори, що будуть гідні обговорення. Байдуже, що вони будуть «барабанами печалі» чи то «флейтами журби»...    

2019