Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Тоді містер Нгуен супився, як Лі Мейджорс[37], і вдавав, наче біжить, як у сповільненій зйомці.

Я саме гортав сторінки пошарпаного видання про одну з таємничих пригод Майка Гаммера[38], аж раптом почув крик і дзвін розбитого скла. Впустив книжку і поквапився на той бік вулиці.

Нгуени стояли поза прилавком зі сполотнілими обличчями, притиснувшись до стіни. Містер Нгуен обхопив дружину за плечі. На підлозі валялися апельсини, перекинута стійка з журналами, розбита банка в’яленої яловичини та друзки скла в баби попід ногами.

Виявилося, баба не мав при собі готівки, щоб розрахуватися за апельсини. Він виписав містеру Нгуену чек, а той попросив у батька посвідчення.

— Він вимагає мої документи! — кричав баба мовою фарсі. — Ми вже майже два роки купуємо в нього клятющі фрукти та набиваємо його кишеню грішми, а цей псячий син хоче, щоб я йому документи показав!

— Баба, тут нічого такого, — сказав я, всміхаючись до Нгуенів. — Вони повинні так робити.

— Не приходьте більше до нас, — озвався містер Нгуен, заступаючи собою дружину. І показав на бабу своїм ціпком. А потім повернувся до мене. — Ти приємний юнак, а от батько твій — псих. Йому сюди зась.

— Він що, вважає мене злодієм? — запитав баба, підвищуючи голос. На вулиці вже збиралися люди. Витріщалися на нас. — Що це за країна така? Ніхто нікому не довіряє!

— Я викликаю поліцію, — сказала місіс Нгуен, визирнувши з-за чоловіка. — Забирайтеся, або я викличу поліцію.

— Будь ласка, місіс Нгуен, не викликайте поліції. Я заберу його додому. Тільки не поліція, добре? Прошу вас.

— Так, забери його додому. Гарна думка, — погодився містер Нгуен. Його очі не відривалися від баби з-за біфокальних скелець у дротяній оправі.

Я повів батька до дверей. Виходячи, він копнув журнал. Я вивів бабу за двері та змусив пообіцяти мені, що він не ввійде знову в цю крамничку, а тоді повернувся та вибачився перед Нгуенами. Пояснив, що в батька важкі часи. Дав місіс Нгуен номер нашого телефону й адресу, сказав, що хочу відшкодувати збитки.

— Будь ласка, зателефонуйте мені, коли порахуєте суму. Я за все заплачу, місіс Нгуен. Мені дуже прикро.

Місіс Нгуен узяла в мене клаптик паперу й кивнула. Я помітив, що її руки трясуться сильніше, ніж зазвичай, і розізлився на бабу за те, що він змусив літню жінку отак тремтіти.

— Батько досі звикає до життя в Америці, — сказав я, ніби виправдовуючись.

Хотів розповісти їм, що в Кабулі замість кредитної картки користувалися відламаною гілкою. Ми з Гассаном несли таку палицю до пекаря. Він вирізав на ній позначки: одна зарубка — одна паляниця наана, яку він витягав для нас із ревучого полум’я тандира. А наприкінці місяця батько розраховувався з пекарем за всі зарубки на палиці. Та й по всьому. Жодних запитань. Жодних посвідчень.

Проте я нічого не розповів. Подякував містеру Нгуену за те, що не викликав копів. Відвів бабу додому. Він ображався і курив на балконі, а я тим часом готував нам рис і підливу з курячих шийок. Минуло вже півтора року, відколи ми зійшли з боїнга, що привіз нас сюди з Пешавара, а батько й досі звикає до нового життя.

Вечеряли ми мовчки. З’ївши ледве дві ложки, баба відсунув тарілку.

Я зиркав на нього через стіл: нігті нерівні й чорні від мастила для двигунів, зап’ястки подряпані, в одяг в’ївся запах заправної станції — пилу, поту і бензину. Немов удівець, який оженився вдруге, але ніяк не може забути померлої дружини. Йому бракувало полів цукрової тростини в Джелалабаді та садів у Пагмані. Бракувало юрмищ гостей у домі, бракувало прогулянок метушливими рядами ринку Шор і вітань з людьми, які знали і його, і його батька, і його діда, з людьми, з якими він мав спільних предків, з якими його поєднувало спільне плетиво минулого.

Я свої спогади в Америці зміг поховати.

Батько ж свої тут оплакував.

— Можливо, нам варто повернутися в Пешавар, — сказав я, спостерігаючи за льодом, що плавав у моїй склянці з водою.

У Пешаварі ми пробули шість місяців, чекаючи, доки Служба імміграції та натуралізації видасть візи. Наше похмуре помешкання з однією спальнею смерділо старими шкарпетками і котячими екскрементами, але поряд були знайомі люди — принаймні баба їх знав. Він запрошував увесь коридор сусідів до нас на вечерю — здебільшого то були афганці, що теж чекали на візи. Хтось приносив з собою таблу, а ще хтось — гармоніку. Заварювали чай. І ті, в кого більш-менш був голос, співали, аж доки сходило сонце, засинали комарі, а руки вже починали боліти від оплесків.

— Там ти був щасливіший, баба. Більшою мірою почувався як удома, — промовив я.

— У Пешаварі було добре мені. А тобі — ні.

— Тут ти мусиш багато працювати.

— Тепер усе не так уже й погано, — сказав він. Мав на увазі, що тепер працює на заправній станції менеджером удень. Та я помічав, як у вологі дні батько кривиться та розтирає зап’ястки. Як на його чолі виступає піт, коли він, поївши, тягнеться по пляшечку ліків від підвищеної кислотності. — Та й не заради мене ми сюди приїхали, правда ж?

Я потягнувся через стіл і поклав свою руку на його. Свою чисту м’яку руку студента на його спрацьовану, грубу й вузлувату. Пригадались усі вантажівки, іграшкові залізниці та велосипеди, які він купував мені ще в Кабулі. А тепер Америка. Останній подарунок Амірові.

Батько почав шукати роботу того ж тижня, що ми переїхали у США, і вже за місяць знайшов — почав працювати помічником на заправці біля Вашингтон-бульвару, яка належала одному з його афганських знайомих. Шість днів на тиждень баба тягнув дванадцятигодинні зміни: заправляв машини бензином, вів журнал, міняв мастило, мив лобове скло. Іноді я приносив йому ланч і бачив, як він шукає на полицях пачку цигарок, доки клієнт чекає по той бік замащеного прилавка. Під яскравими лампами денного світла батькове обличчя здавалося понурим і блідим. Коли я входив, теленькав електричний дзвінок понад дверима, і баба дивився на мене через плече, махав і всміхався, а його очі сльозилися від утоми.

Того самого дня, коли баба став до роботи, ми подалися у Сан-Хосе до нашої імміграційної офіцерки, місіс Доббінс — чорношкірої жінки