Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
У Відні її часто питали – а як же їй із мужчинами поруч, та ж вона «женщина», чи нема яких прикростей? «Не було їх!» – відповідала просто і переконливо. Не всі вірили. Дивилися захоплено, подивовано або й геть із сумнівом. Так, повага та чемність у ставленні до себе, яку заслужила серед чоловіків своєю відвагою, витривалістю, строгістю – то не просто так далося.
* * *
Як тобі уже геть непереливки – Бог пошле тобі янгола срібного… Тим янголом на війні був для неї Іван. Звісно, він не срібний, він – Іван Чмола. Гарний, чорнявий, а очі такі… Темний вулкан визріває у них насподі, а коли говорить – розгоряються в них жарини. І запалюють людей. Зауважила його ще на своїх перших танцях. Ішов тоді ще тільки 1910 рік. Щосуботи у м’ясниці[39] вона, тоді ще мала тринадцятирічна семінаристка, з коліжанками пурхала блакитним метеликом у салі «Руської бесіди» на площі Ринок, 10. Іван підійшов, запросив її стриманим поклоном. Пустилися у веселу польку, і його рука, тепла, міцна, раптом стала островом посеред виру хвиль, надійним спокійним берегом. Такий дотик був лише у брата, Ананія, якого страшенно любила, якому довіряла навіть свої таємниці, який у Львові під час навчання замінив їй і тата, і маму. І дотику цієї руки – такої ж теплої і міцної – повірила. Музика розчахувала простір на пелюстки вдиху і видиху, миготіли в очах оксамити і позолота пишної салі, вривалися у вир танцювального шалу чужі усмішки та вигуки. А вона бачила тільки очі-вулкани навпроти – пульсували, кликали, тривожили. Міцна долоня, що стискала її делікатні пальчики, сповнювала спокоєм і рішучістю і, водночас, бентежила навалою неймовірно ніжних, теплих відчуттів.
Вони протанцювали з Іваном увесь вечір. Не випускав із ока, пильнував, аби хто інший не запросив Галю. Так її кликали рідні й друзі, бо на польський манір перекручене ім’я Олена-Гелена стало Галею. Так дозволила кликати себе. А він хотів бачити її і в наступні дні. Проте вихідні проминули швидко, і вже знову Галя вчилася – ані хвилі часу вільного. Зустрічі були короткі, як блиск сонця у шарпнутій вітром кватирці, діточі, смішні. Іван трохи нервував. Коло Галі завжди було багато хлопців, від її краси шалів не один. А вона чи то легким сміхом, чи поглядом щирим, геть дитячим, чи словом простим та світлим – візьме та й остудить розпашіле серце. Ніхто не міг похвалитися її прихильністю, наче й не треба було їй тих залицянь. Проте Іван, видавалося, був кутий із міцного заліза і користав із кожної, навіть миттєвої можливості, аби побачити свою ясну квітку.
Якось – то був уже травень – чекав її коло храму після недільної літургії. Намагався вразити, ховав за спиною великий букет бузку, але той зрадливо випинався білоголовими пишнотами. Галя вийшла з церкви разом із подружками. Ті швидше за неї вздріли Івана – та й нумо хихотіти. Ех! Сама зарум’янилася, а на дівчат глянула гостро – миттю споважніли і чемно рушили далі самі, але за три кроки веселі пустунки знову заозиралися, заусміхалися, пильнували цікавими очима.
– Христос воскрес! – Іван ступив крок до Галі.
– Воістину воскрес! – чемно відповіла.
– Дай, Боже, здоров’ячка, Галю! – не міг почати розмову, ніяковів.
– Дай, Боже, й тобі! – Галя, як жмуток світла, сяяла в сукні ніжного молочного кольору, аж променилася поміж сірих мурів. Іванові заперло подих. Дивився на неї, на веселі сонячні бризки в її очах, німів і хвилювався так, наче вперше побачив. Нарешті рішуче простягнув їй букет:
– Ось, це тобі!
Дівчина чомусь засмутилася.
– Тобі не подобається цей квіт? – збентежився хлопець.
– Та ні, подобається. Але ж він зараз зів’яне без води. Боз не можна ламати. Він мусить рости на рідному кущі, на рідній землі. Інакше – гине.
Іван від її слів геть розпачився, заскочений, зів’яв на виду швидше, ніж подаровані квіти. Галя притулила їх до грудей, вдихнула аромат, подивилася на зніченого кавалера.
– Придумала! Ми їх віднесемо до Матінки Божої! Добре? То ж буде гарно!
Юнак тільки хитнув головою. Йшли до Марійської площі утрьох – Іван, Галя і розкішний бузковий букет. Поставили квіти у вазу до ніг біломармурової Діви Марії, помолилися. Хлопець заворожено милувався дівочим профілем, тонким білявим кучериком, що притулився до щоки і ледь тремтів, коли Галя шепотіла молитву.
– Ти чого? – відчула погляд і знову розрум’янилася.
– Ти гарна! – стиха промовив Іван.
Всміхнулася, схилила ніжну голівку до плеча, глянула сонячно:
– Не бери до голови! Ходімо!
На Академічній зустріли Галиних подруг у товаристві Ромка Дашкевича, Стефка Індишевського, Ярослава Чижа. Галя враз пожвавішала, повеселіла, всміхнулася друзям – і вони, об’єднавшись, веселим гуртом пошпацерували[40] далі. Жартували, сперечалися, гомоніли, і над тим юним товариством літали, мов метелики, променисті погляди молодої сердечної прихильності: питальні, довірливі, щирі та вперто строгі. Лиш перехресним вогнем стрічався зір двох чорнявих легінів – Івана та Романа – над головою веселої Галі.
А за короткий відтинок часу – то був уже листопад 1911 року – майже усіх цих молодих людей (деякі вже стали студентами) доля звела у «Повітовій Січі». Туманного осіннього вечора заходили – потайки, по одному, неспішно, витримуючи часові паузи, аби ніхто не запідозрив цих таємних сходин.[41] У приміщенні напівтемно, вікна замкнені від вулиці, завіски спущено. Та Олена відразу побачила схвильованого Івана – стриманий вулкан, який от-от вибухне. Коли всі зібралися, Іван заговорив – про війну, яка неминуча, про час, у який можна змінити історію, долю людей, долю свого краю. І вони мають бути готові діяти. Розповів про Пласт, який діяв уже в Англії, як він впливає на розвій[42] молоді і чому необхідне створення такої організації і тут, у Галичині. Говорив коротко, впевнено, аргументував виразними прикладами з історії. Слова пульсували, як кров у скронях, тривожили, кликали. Тепер Олена дивилася на нього захоплено, аж забувалася дихати, дивувалася огрому його знань. Дивувалася, яким же він був мовчазним і зніяковілим у час їхніх зустрічей і
