Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок

І люди такі всі знервовані якісь, мов ті схарапуджені коні. Але чого дивуватися? Хвиля війни близиться. Нею, здається, нашпиговане все довкола, навіть саме повітря цього літа. Вона і в розмовах, і в страхах, і в надіях. Хто може знати, як то буде? Світ кипить, он на Балканах що твориться! Уже й мобілізацію оголосили. І, кажуть, у Росії теж. Певно, таки буде в якусь історію записано це літо 1914 року. Водій потер чоло, наче відмахуючись від своїх думок. Знову зосередився на дорозі. Ну, що ти будеш робити? Тільки проминув оперний театр – як дорогу перетнув загін польських «стшельців».[8] Марширують від Валів Гетьманських,[9] наче спеціально хизуються новими крісами та одностроями.

За тією ж колоною «стшельців» строгим поглядом пильнувала і молода світлокоса дівчина. Стояла перед будинком Галицької ощадної каси – маленька заклопотана пташка біля підніжжя величної, оздобленої рустом із ламаного каменю, кованими решітками та пишними скульптурами споруди. Чоло русявки нахмурене, а миловидне личко перетнула риска з прикрістю стулених губ. Вітерець, мабуть, хотів відігнати сумні думки з чола цієї прегарної юнки, нетерпляче тарбав комірець її світлої блузки, тріпотіло делікатне вишиття на тонкій тканині, але дівчина так і не всміхнулася. Та ось, як сонце, звільнене від чорного хмаровиння, розквітла, засяяла – то до дівчини тихенько підійшов з-за рогу будинку невисокий чорнявий хлопчина у сіро-блакитному мундирі, жартівливо відкозиряв – і та геть змінилася, аж із очей хлюпнула радісна блакить.

– Доброго дня, чарівна панно Олено![10] Чи не мене виглядаєте? – чорні очі сміялися, тепліли, хлопець видивлявся в ніжне обличчя дівчини, наче хотів прочитати: а може, і правда – вона чекала саме його?

– Овва, а чому ж вас, пане Іване?[11] Я, можливо, тут польських жовнірів екзаменую, парад приймаю! – і обоє розсміялися.

– Дивлюся – як пнуться поляки, га? Їм усе готове дали. Але наші хлопці не гірші! – з гордістю оглянула свого підтягнутого співрозмовника. – Мундир власноруч споряджав? Не парко тобі?

– Та ж ми стрільці січові,[12] українські! – розправив плечі, підніс голову догори. – Нас ніхто не страшить – ні москаль, ні гарячий серпень! – усміхався у чорні шовковисті вуса.

– Ой, Іване, все б жартував. А ти не чув, що там з Леґіоном? – змінила тон, посерйознішала. – Кажуть, уряд передумав приймати до війська усіх добровольців? – стривожене питання дівчини стріло тільки сумну посмішку її друга.

– Та чув, – буркнув похмуро. – То просто насмішка. Вони сказали – дві тисячі. Ну, може, дві з половиною.

– Як? Таж у поборових комісіях[13] добровольців уже за двадцять тисяч зареєстровано…

– Бояться. Я гадаю – австріяки бояться, що ми візьмемо кріси та вже на війні – проти них повернемо, – Іван з Оленою поволі перейшли по вулиці Карла Людвіка[14] аж до Коперника, звернули до «Повітової Січі».[15]

– Але ж ми, дівчата, підемо в стрільці? На фронт? Іване, я маю воювати, ти ж знаєш, я готова! – дівчина знову зупинилася і тривожно зазирала в очі другу.

– Панно Степанів, про тебе знають усі! Без тебе воювати не зможемо! – хлопець знову перейшов на жарти.

– От уже ж, не віриш! А я завтра йду знимку робити, до січової виказки.[16] І буду вже цілком споряджена! – розсердилась, розхвилювалась, щічки запалали.

– Добре, добре. Роби знимку! Ми відходимо в Гаї, там перша сотня стане на підготовчий вишкіл. Буду чекати, панно Олено! Уже й боюся тебе Галею кликати. Як колись. Ти така строга тепер, – замріяно обняв поглядом тендітну постать.

– Я прийду! Не сумнівайся. А строга – так війна ж іде. Хіба можна зараз інакше? Бувай, Іване! – кивнула світлою голівкою і за мить уже цокала акуратними низенькими підборами по бруківці вузької львівської вулиці.

* * *

Дай, Боже, здоров’я доктору Кирилу Трильовському[17] – добився, аби таки постала організація українських «Січових стрільців»! Покладено на неї виховання української військової старшини, тож приймали тільки чоловіків. А з Олениного прохання про вступ ще й позбиткувалися – як вона дуже наполягає, то саме її, панну Олену Степанів, візьмуть. Але згодом створили і відділення «Січові стрільці-II». І до них уже приймали жінок! Оце вже Олена раділа! Тридцять три – така чота жіноча, стільки палких дівчат зібралося в січових стрільцях. І вона за них відповідає, вона – четар.

Ох, як важко було домогтися цього визнання! Не вірять, ну от не вірять чоловіки, що жінка може бути корисною на війні, що може бути вправною, витривалою, що може воювати. Та що дивуватися – до жінок на загал зневажливо ставилися, коли йшлося про чоловічі справи – мовляв, нездатні. Он, якийсь недолугий французик зазнимкував був жінок, спеціально перевдягнутих у костюми суто чоловічих професій – пожежника, лікаря, адвоката, моряка. Затягнуті в корсети, з голими руками, смішні й чудернацькі – якими безпомічними невдахами виглядали ті жінки на світлинах! Й Олена бачила, з яким задоволенням реготали над тими карикатурами чоловіки. Не так давно те було – ходила до двірця зустріти вуйка з Відня. Поруч на пероні – кілька, на вигляд, пристійних панів. Але сміялися – до непристойності голосно. Щуплий куций чоловічок, схожий на цвіркуна у своєму довгому сурдуті, розмахував підбіркою тих злощасних карикатурних листівок, вихвалявся – йому із самої Франції передали. А потім, поворушивши хвацько закрученими вусами, зачав пискляво перекривляти розпачливі вигуки «пань марципанових», безпорадних коло чоловічих справ. Чоловіки реготали так, що в одного аж капелюх злетів з голови.

Встигла вихопити оком ті зображення. Як же неприємно. Аж губами сіпнула. Та навіщо їй перейматися тим, що думають оті панове? Хіба ж їм відомо, як вони з дівчатами готувалися у професора Боберського?[18] Які руханкові[19] вправи вони вже вміють виконувати? Вони сильні, жваві, вони вчаться, вони вмілі й ерудовані! А скільки займались у Пласті! Чи, може, панове знають, які бажання бурхають у її серці, яка велика мрія є у неї? Ех, панство стоїть на одному – жінка має бути коло баняка та варехи.[20] Та хай собі так і думають. А вона знає, чого хоче. Не багато і не мало. Відвоювати волю для свого краю. А для цієї мети – усе зробить. Усміхнулася