Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса - Нікос Казандзакіс
— Твій дядько,— тихо сказав він,— знову розлютився Якби вона потрапила йому до рук, то він роздер би її бідолашну, сохрани її господи!
— Е, діду Андрульо,— усміхнувся Манолакас,— бачу, тебе теж тягне до вдовиної спідниці. І не сором тобі? Ти б уже мав думати про спасіння душі.
— Та я ось що кажу: нехай бог дасть їй довгого віку! Ти бачиш, які діти останнім часом народжуються в селі? Не діти — янголята! А як ти гадаєш, чому? Та через удову, хай би вона була здорова! Вона ж усе заворожує: як погасиш світло, то здається, обіймаєш не свою жінку, а вдову. Того й плодяться красиві діти в нашому селі. Точно тобі кажу!
Дід Андрульо хвилину помовчав, а потім пробурмотів:
— Хвала тому, хто її здобуде! Ех, мав би я зараз двадцять років, як Маврандонісів Павліс! Хай би він у мене повчився!
— Та він хоч би де був, а тут з’явиться! — сказав хтось зі сміхом.
Всі глянули на двері. Дощ лив як із відра, вода з шумом текла по бруківці, час від часу блискавка розтинала небо, Зорбас, ще й досі під враженням від удови, обернувся й дав мені знак.
— Дощу вже нема, хазяїне, ходімо!
У дверях з’явився босий розпатланий молодик. Його великі очі нестямно палали; таким малюють на іконах святого Іоанна Хрестителя — з розширеними від голоду й молитов очима.
— Доброго здоров’я, Мімітосе! — загукали звідусіль, сміючись.
Кожне село має свого дурника, а якщо не має, то творить його собі на втіху. Мімітос саме й був сільським дурником.
— Люди! — вигукнув він тремтливим жіночим голосом.— Люди! Вдова Сурмеліна загубила своїх овець. Хто їх знайде, тому п’ять ок вина у віддяку!
— Геть звідси, вишкребку! — знову почувся голос Маврандоніса.— Геть!
Наляканий Мімітос зіщулився в кутку біля дверей.
— Сідай сюди, Мімітосе, випий ракії, зігрійся! — пожалів його дід Анагностис.— Що ж би наше село робило без дурника?
У цей час у дверях з’явився юнак. Обличчя в нього було бліде, щоки, усіяні пушком, аж сині, бляклі. Дихав він важко, по волоссю, що поприлипало до лоба, збігала вода.
— Здоров, Павлісе! — вигукнув Манолакас.— Здоров, брате, ходи до нашої компанії.
Маврандоніс обернувся, глянув на сина й насупився. «І оце мій син? — подумав він.— Оцей недоносок? І в кого тільки він удався? Взяти б його за шкірку та гепнути об землю, щоб і дух випустив!»
Зорбас сидів як на голках. Вдова розпалила його уяву, і тепер йому було тісно в чотирьох стінах.
— Ходімо, хазяїне, ходімо...— раз по раз підганяв він мене,— тут можна задихнутися!
Йому вже здавалося, що хмари розійшлись і виглянуло сонце. Не витримавши, Зорбас запитав у хазяїна кав’ярні якомога байдужіше:
— Хто ця вдова?
— Кобила,— відповів той.
Він приклав пальця до губів, показав очима на Маврандоніса, який знову втупився в підлогу, і додав:
— Кобила! Краще не говорити про неї, не брати гріха на душу.
Маврандоніс підвівся, склав наргіле і сказав:
— Даруйте мені, я маю йти додому. Ходи сюди, Павлісе, нам пора!
Він почекав сина, ступив до дверей, і вони обидва загубились у струменях дощу. Тоді підвівся й Манолакас і пішов услід за ними.
Кондоманольос, хазяїн кав’ярні, одразу всівся на стілець Маврандоніса.
— Бідний Маврандоніс, помре від розпачу,— сказав він тихо, аби не почули за сусідними столами.— У нього в домі велика біда. Учора я чув на власні вуха, як Павліс йому сказав: «Якщо не одружуся з нею, то накладу на себе руки!» А та безсоромниця не хоче Павліса, ще й називає його шмаркачем.
— Ходімо, хазяїне,— знову заскиглив Зорбас, бо що більше він чув про вдову, то дужче розпалювався.
Подекуди заспівали півні — дощ трохи стих.
— Ходімо,— погодився я й підвівся.
Мімітос підхопився зі свого кутка й крадькома подався за нами.
Каміння блищало, двері, мокрі від дощу, почорніли, бабусі, взявши кошики, повиходили збирати слимаків.
Мімітос наздогнав нас, сіпнув мене за рукав і сказав:
— Дай цигарку, хазяїне, хай тобі щастить у коханні.
Я дав йому. Він простяг тонку засмаглу руку:
— Дай мені й вогню!
Я дав йому припалити. Він глибоко затягся, пустив дим носом і примружився, промимривши задоволено:
— Чим я не бей!
— Куди йдеш? — запитав я.
— До вдови в сад. Казала — нагодує мене, якщо оголошу про її овець.
Ми йшли швидко. Крізь розірвані хмари проглянуло сонце. Умите дощем село проясніло, мов усміхнулося.
— Тобі подобається вдова, Мімітосе? — озвався Зорбас.
Мімітос захихотів.
— А чого б це вона мені не подобалась, кумцю? Хіба я не вийшов із помийниці, як усі?
— Із помийниці? — запитав я вражено.— Що ти цим хочеш сказати, Мімітосе?
— Ну, з материнського черева.
Я здригнувся. «Тільки Шекспір,— подумав я,— міг би хвилину найвищого творчого злету знайти отакий безоглядно реалістичний вираз, що повністю розкривав би темну й відразливу таємницю народження».
Я глянув на Мімітоса: очі його були великі, вирлуваті й трохи косили.
— Чим ти займаєшся, Мімітосе?
— Чим займаюся? Живу, як бей! Підіймаюся вранці з’їдаю шматок хліба, потім починається чорна робота, яка де попадеться: ходжу з дорученнями, ношу лайно, збираю кінські кизяки, а ще маю вудку і ловлю рибу. Живу в моєї тітки, у пані Леньо, плакальниці. Мабуть, ви її знаєте, її всі знають. Її навіть фотографували. А як смеркне, повертаюся додому, з’їдаю миску юшки, а то й винця вип’ю, коли є, а коли нема, то й чисту водичку, нап’юся вволю. Живіт у мене тоді стає як бубон. А потім — на добраніч!
— А ти не думаєш одружитися, Мімітосе?
— Одружитися? Що я, з глузду з’їхав? Про що ти кажеш, хлопче? Почепити ярмо на шию? Жінці давай черевики. А де я їх візьму? Ось бачиш, сам ходжу босий.
— Що, й чобіт не маєш?
— Як то не маю! Того року помер тут один, так тітка Леньо зняла з нього. Правда, я взуваю їх тільки на Великдень: іду до церкви попам на втіху. А потім скидаю, вішаю собі на шию й повертаюся додому.
— А що ти любиш, Мімітосе, найбільше в світі?
— Передусім — хліб. Ех, яка то смакота! Щоб гарячий та щоб пшеничний! Та хоч би й ячний! Потім —
