Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський

заскорузлих, аристократичних пересудів, забобонів і шаблонів, що знаменують давні панські роди та неволять їх замкнутися у рамах станової виключності й нетерпимості. Найкращим висловом змішання селянської крові з графською була граф'янка Олена, у котрій здоров'я і краса йшли в парі з повною свободою й легковаженням традицій у поняттях аристократії. Олена ненавиділа всіх аристократів, які зануджували її банальними компліментами та недостачею свобідної, глибокої, нової думки, заржавілим формалізмом та плинною етикетою. В її душі з стихійною силою дідичності росли квітки селянського чорнозему і свобідно буявіли та пахнули настрічу травам і лісам і сонцю. З тієї причини женихи, з яких кожному вона давала гарбуза, називали її не інакше, як гарною дикою квіткою.

Граф'янка Олена запитала Куценка, в якій справі він прийшов. Коли він давав вияснення причини свого приходу, вона слухала уважно та дивилася пильно на нього. Хоч його одежа була вбога, та проте вона відкривала багатство на його обличчі, яке почало чимраз більше її цікавити.

Це не було, як вона тепер переконувалася, бездушне лице незвичайного силача, але і мужчини, котрого обличчя визначалося класично правильною будовою та мужеською, справжньою красою.

Вона зауважила, що чар його лиця підносить меланхолія його очей і якийсь розбільний вираз його уст, який передуховлював його обличчя і свідчив про те, що цей молодий мужчина перейшов, а може, тепер ще переходить якесь важке терпіння.

Їй пригадалася пісня про дівчину-гомін, яку недавно почула від нього в лісі, й вона думала тепер, що ця пісня стоїть, може, у зв'язку з його молодечою любов'ю.

Тепер, коли він сидів так близько напроти неї й коли вона могла приглянутись йому докладно, вона подумала:

— Якби він був так само сильний і гарний духом, як тілом, то найкраща жінка мусила б у ньому закохатися…

Коли Куценко з'ясував мету свойого приходу, граф'янка, на котру постать Куценка робила вражіння, веліла закликати Пенкальського й тим часом обізвалася до своєї бабусі:

— Бабцю, адже ця людина прийшла до нас у справедливій справі. Як же ж можна було його так негарно прийняти?..

Старенька графиня обізвалася до Куценка:

— Вибачте, пане… Я не знала, що мій управитель так занедбує свої обов'язки…

Коли управитель прийшов, граф'янка закликала до нього:

— Пане, за вашу несовісність і варварство я порахуюся з вами пізніше. Тепер прошу мені зараз перепросити пана Куценка.

Пенкальський глянув на Куценка, як позирає чорно-фіолетова хмара, що ось-ось кине грім на землю.

Такий наказ для нього, шляхтича ще від пращурів, котрі пожерли короля Попеля, — це було для нього нечуване приниження.

Він вагався.

Одначе, коли в очах граф'янки вичитав рішучість і неуступчивість і коли почув, що за його гріхи навіть стара графиня перепросила Куценка, піддався.

Та найважніша причина, чому він готов був послухати граф'янки, була ось яка: він відчував, що сила й чар її очей роблять його бездушною тріскою, сліпим молотком її волі.

Він любив її таємною любов'ю, на яку боявся їй зробити навіть натяк, бо знав, що вона висміяла б його. Однак у свойому безсильному, любовному шалі він чув розкіш у виконанні всіх її наказів.

І ось серед напруженого мовчання він приступив на три кроки до Куценка й уклонився йому.

Його очі й вираз обличчя говорили до нього:

«Щоб ти, хлопе, здох!..»

А його уста видушили:

— Пане, вибачте мені…

Куценко, сидячи, сказав до нього:

— Я прощу вам, пане, після сповнення вашого обов'язку супроти бідних людей…

Тепер граф'янка веліла Пенкальському приготовити в канцелярії виплату для людей і їм оголосити, що за чверть години сама прийде наглядати виплату.

Граф'янка хотіла використати цей короткий час на те, щоб дізнатися, що і як Іван Куценко буде говорити у тому товаристві.

Вона сама прохала його, щоб дещо поживився. Коли ж він у своїй скромності й ніяковості відмовлявся, дякуючи, граф'янка з усміхом шепнула йому:

— Як не хочете послухати граф'янки, то послухайте, я в цім певна, мавки…

Її слова Куценкову душу кинули у сьоме небо, а його земний апетит упав на графські присмаки.

Пан Гаєвич, котрий з нетерпцем вижидав поліції і жандармерії, а навіть війська, з найбільшим несмаком дивився, як граф'янка припрошувала Куценка, та продумував над тим, як би його осмішити й обезцінити в очах усіх присутніх.

Ту саму потребу відчувала графиня Козицька, якій аж недобре робилося, що разом із нею при одному столі не тільки хлоп сидить, але навіть їсть, бодай вдавився!..

І ось пан Гаєвич так обізвався до Куценка:

— Чи ви, пане, як вас називають… ціните фізичну силу?.. Бо я ні…

— Я теж ні,— сказав Куценко.

— Знаєте, пане, фізична сила віддалює людину від людини, й наближає її… скажім, наприклад… до медведя…

Куценко, чуючи натяк на себе, відказав:

— Але часом медвежа сила людині потрібна…

— Потрібна?.. кажете… навіщо?.. — дразнився Гаєвич.

Куценко відповів:

— На те, пане, щоб медвідь міг розрушити сумління або, як потрібно, то й що інше панським слонам…

Майже все товариство зробило міни, якби їм хто насипав перцю до носів. Тільки старенька графиня усміхнулася і сказала зятеві Гаєвичеві:

— А треба тобі того було?

А граф'янка, котрій дотеп Івана подобався, аж роздзвонилася срібним сміхом і сама остентаційно налила чарку вина та припрошувала:

— Пийте, лісовику…

Після подвійного облизня від Куценка і від граф'янки, пан Гаєвич лютився в мовчанці й думав: