Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
Те питання мавки так його розхвилювало, що він став, мов непритомний. Здавалося йому, що всі зорі нагло впали з неба в його душу й розсвітилися у ній безкраїм світлом. Він ледве поборов коротке оніміння після її питання й відповів потихо:
— Так.
Дівчина подала йому руку й мерщій стрибнула у свою палату, а Куценко приголомшений та очарований вертався у свою домівку в лісі.
IX
Іван сидів при маленькім віконці своєї хатини у лісі й виглядав на світ, який став казковою палатою, збудованою з тіней ночі. Могутні дерева напроти нього втратили свою чітку тілесну стать і стали таємничими, розвійними стовпами, утканими з темряви. Гілля й листя всіх дерев перемінилися у темні павутинні стіни, якими ніч в'язала казкові колюмни одні з другими, здіймаючи їх щораз то вище… щораз вище, аж під небо…
А коли все в'язання було готове, ніч його накрила крівлею безкрайої блакиті неба й засвітила мільйони зір-свічок.
І ось Куценко дивився на величну святиню ночі в лісі й перший раз у своєму житті він одчуває всю красу життя.
І не пливе оця краса від величі задуманого лісу, хоч і як він гарний нині.
І не від зір, що мільйонами очей із-поміж кучерів сосон світляно і ласкаво зиркають на нього.
Від правої його руки йде ця краса життя йому у серце, в душу, в мозок і в усе його єство.
Він досі чує ще оцю дрібну, ніжну, лелійну ручку у своїй долоні.
Якесь розкішне, тихе, чарівне тепло, ще ним ніколи не відчуване, ллється казковими хвилями з тієї ручки в його душу, сковану морозами життя.
Тепло, якого у житті не дав йому ніхто: ні батько, ані брат, ні друг, ні навіть мати.
Він дивиться, як тепла ручка зв'язує наново порвані нитки його роздертого існування.
Очарований, захоплений він сам стає теплом, яке огріти хоче світ.
* * *
Він дивиться, як поміж кучерями верховіття звільна, тихо, обережно виринає хтось.
Єдиний гість, який уже не раз цікаво приглядався одинокій тут людині в мовчазному лісі.
Місяць.
Своє срібно-сонне світло супокійно сіє на заснувші сосни.
Будить у душі прогомонілу, бур'яном життя закриту згадку із далекої-далекої минувшини.
З-під моху забуття десь виринає мрійливо-світяно: на материних руках дитя здіймається на плечі матері…
І ручки витягає ген… високо…
Хоче ними зняти з неба місяць…
Куценко споглядає на свойого гостя, як він, мов утомлений дорогою, сів одпочивати межи сплетами сосон і задумливо й лагідно засновує світляною меріжкою його хатину й душу.
І нараз Іван, немов дитина, хоче заспівати пісню радості.
Обняти він бажає навіть і найтяжчих ворогів…
Пригорнути хоче до своїх грудей весь світ і обділити його щастям, що ним нині переповнена його душа.
Немов якусь надземну музику — він чує оксамитний голос.
«Будете ждати мене?..»
* * *
Був би так сидів і мріяв цілу ніч.
Одначе пригадав собі, що мусить завтра рано встати.
Як засипляв, нараз йому здавалося, що грім його ударив у мозок. Одночасно ним підкинуло на ліжку догори, і він, збентежений, стривожений, ухопив себе за голову руками й так сидів хвилину. Чоло було гаряче, але не боліла голова. Він засвітив свічку, глянув на мертвецьку блідість і убогість у своїй хатині та закликав з болем до себе:
— І як же ж ти, нуждарю і виродку, приймеш її у себе?.. Ти хочеш світлу показати кромішню тьму, пустити сонце у нору?
Глянув на купку книжок, яка здіймалася з підлоги понад ліжком і припав до них чолом і стогнав до них і плакав:
— Книжки, мої німі приятелі, рятуйте мене!
Присунув свічку ближче до себе й гарячково брав до рук книжку одну за одною, листував їх і читав, немов тієї ночі вивчити хотів усі та наздогнати страчені літа. Аж коли вже згасла свічка, і в хатині став сіріти досвіток, Іван голову схилив на подушку, накрив обличчя книжкою і так заснув.
X
Коли Куценко вранці встав, побачив, як сонце поміж гіллями дерев вистроювало та чепурило розливним золотом свойого світла всю природу.
Ліс, купаний росою, що жемчужилась і самоцвітилася у проміннях сонця, дихав молодою маєвою зеленню, сяяв тисячними перлоцвітами красок веселки та птахів, здоров'ям, силою, красою.
У храм святочного мовчання та поваги лісу падали небесні животворні краплі радості життя: пісні пташок, понад якими царювало щебетання соловейка.
Приготовлявся гідно ліс прийняти в запашну свою святиню гостя — мавку.
Сьогодні перший раз од гімназійного часу Куценко-лісовик почав цікавитись докладно та журитися своїм зовнішнім виглядом.
Там, де струмок утворював спокійне плесо, Іван приглянувся собі й обрив до дзеркала води своє обличчя.
Скупався й перебрався в інше убрання, що теж було старе та витерте, одначе не діряве й чисте. Старим гребнем, котрого зубці були такі рідкі, як зуби у столітньої бабусі, Іван причесав та причепурив своє темне та буйне волосся, що досі лежало йому на голові, як бурею розкиданий стіг
