Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

коридорів і опинилися перед сходами, що збігали на вежу. Вальсова секретарка вела перед мовчки й не озираючись, а за нею тягнулася аура неприязні, яку можна було ледве не намацати в повітрі. Струмені дощу, які омивали фасад будинку, кидали моторошні відсвіти крізь фіранки й великі вікна, створюючи враження, що «Вілла Мерседес» поринула під води якогось озера. Дорогою їм трапилася ціла армія слуг та працівників маленької Вальсової імперії, які, побачивши донью Маріану, схиляли голови, а деякі навіть спинялися, поштиво відступаючи вбік. Варґас і Алісія, час від часу обмінюючись збентеженими поглядами, спостерігали ці ієрархічні церемонії у виконанні слуг і лакеїв міністра.

Унизу гвинтових сходів, що вели до кабінету на верхівці вежі, донья Маріана зняла зі стіни олійний ліхтар і збільшила яскравість полум’я. Вони підіймалися в цій бульбашці бурштинового світла, тягнучи за собою тіні по стінах. Опинившись перед дверима до кабінету, секретарка обернулася й, цього разу ігноруючи Варґаса, уп’ялася своїми отруєними злістю очима в Алісію. Та спокійно всміхнулась у відповідь і простягнула долоню. Донья Маріана, зібгавши губи, дала їй ключі.

– Нічого не чіпайте. Усе має лишатися на своїх місцях. А перед тим як поїхати, не забудьте залишити ключі мажордомові.

– Красно дякуємо, доньє… – промовив Варґас.

Донья Маріана обернулася й, нічого не відповівши, рушила сходами вниз, забравши ліхтар і лишивши їх стояти в темряві перед дверима.

– Оце так вдало поспілкувалися, – зауважив Варґас. – Цікаво, скільки часу знадобиться доньї, щоб зателефонувати Ґарсії Новалесу й наскаржитися, насамперед на тебе.

– Менше хвилини, – вирішила Алісія.

– Щось мені підказує, що працювати з тобою буде справжнє задоволення.

– Можеш підсвітити?

Варґас дістав запальничку й підніс вогник до замкової щілини, щоб Алісія могла вставити ключ. Кругла ручка скреготнула металічним звуком, коли дівчина повернула її.

– Наче мишоловка, – промовив Варґас.

У світлі вогника запальнички Алісія вишкірилася до нього недоброю посмішкою, якої Варґас волів би не бачити.

– Лишайте сподівання всі, хто входить [28], – проказала вона.

Варґас загасив запальничку й штовхнув двері досередини.

8

Вальсів кабінет був залитий сіруватим сяйвом. Свинцеве небо й сльози дощу застилали вікна. Алісія і Варґас пройшли до приміщення, яке видалося їм кормовою каютою на розкішній яхті. Кабінет мав овальну форму. Посередині чільне місце посідав великий робочий стіл зі шляхетної деревини. Довкола нього майже весь простір уздовж стін займала домашня бібліотека, зроблена спіраллю, що, здавалося, закручувалася, наче ласо, здіймаючись до скляного ліхтаря на самій верхівці вежі. Лише в одному місці стіна була вільна від поличок із книжками – перед столом висіла дошка з десятками фотографій у рамочках. Алісія і Варґас підійшли поближче, щоб роздивитися світлини. На всіх було одне-єдине обличчя: така собі фотографічна біографія, від дитинства до підліткового віку й першої юності. Дівчинка, бліда й світлява, зростала перед очима глядача, проживаючи все своє життя за сотню миттєвостей.

– Схоже, таки є людина, яку міністр любить більше, ніж самого себе, – мовила Алісія.

Варґас затримався на якусь мить, розглядаючи портрети, тимчасом як Алісія підійшла до Вальсового столу. Вона відсунула адміральський фотель і всілася в нього. Потім поклала долоні на шкіряну оббивку й оглянула приміщення.

– І яким світ здається звідти? – запитав Варґас.

– Маленьким.

Алісія ввімкнула настільну лампу. Приміщення сповнилося теплим порохнистим світлом. Дівчина висунула верхню шухляду й виявила там різьблену дерев’яну шкатулку.

Варґас наблизився й присів на кут столу.

– Якщо це зволожувач для сигар, я б не відмовився від першокласної «монтекрісто» [29], – промовив поліціянт.

Алісія розкрила скриньку. Та була порожньою. Середина її була оббита блакитним оксамитом і мала заглиблення, призначені, схоже, для револьвера. Варґас нахилився й провів рукою по борту шкатулки. Понюхавши пальці, він кивнув.

Дівчина висунула другу шухляду. Перед їхніми очима опинилася ціла колекція шкатулок, акуратно розставлених, наче на виставку.

– Схоже на маленькі труни, – промовила Алісія.

– Гляньмо, чи всередині немає мерців, – запропонував Варґас.

Алісія розкрила одну зі шкатулок. У ній був чорний лакований стрижень, увінчаний ковпачком із білою зіркою на самому кінчику. Дівчина дістала його зі скриньки й, усміхаючись, зважила на долоні. Потім зняла ковпачок і стала помалу крутити один із кінців. Перо із золота й платини, яке, здавалося, витворили якісь маги-ювеліри, зблиснуло в її руках.

– Чарівна ручка Фантомаса? – запитав Варґас.

– Майже. Це перша перова авторучка, виготовлена фірмою «Монблан», – пояснила Алісія. – 1905 року. Страшенно дорога річ.

– А звідки ти це все знаєш?

– Леандро має таку саму.

– Схоже, для тебе вона цінніша.

Алісія поклала ручку в шкатулку й засунула шухляду на місце.

– Так. Леандро пообіцяв подарувати її мені того дня, коли я вийду у відставку.

– І коли ж це станеться?

– Скоро.

Вона намірилася висунути третю й останню шухляду, коли зауважила, що та замкнена. Алісія глянула на Варґаса, який заперечно похитав головою.

– Якщо тобі потрібен ключ, спускайся й проси свою подругу донью Маріану.

– Мені б не хотілося її турбувати. Вона така зайнята «справами дона Маурісіо»…

– То що ти пропонуєш?

– Я гадала, вас в Головному управлінні вчать, як застосовувати грубу силу.

Варґас зітхнув.

– Відійди, – наказав поліціянт.

Відтак опустився навколішки перед тумбою з шухлядами й дістав із кишені піджака руків’я зі слонової кістки, яке розклав у двосічний ніж із зубчастим лезом.

– Не думай, що лише ти знаєшся на колекційних речах, – мовив Варґас. – Подай-но мені канцелярський ножик.

Алісія виконала його прохання, і поліціянт заходився своїм ножем колупати в замку, а канцелярський просунув у щілину між шухлядою і корпусом столу.

– Щось мені підказує, що ти вже не вперше робиш таке, – зауважила Алісія.

– У кожного має бути якесь хобі. Хтось ходить на футбол, а хтось відмикає замки без ключа…

Операція тривала трохи більше ніж дві хвилини. Пролунало металічне клацання, і канцелярський ніж упав до шухляди, коли замок піддався. Варґас витягнув лезо своєї навахи [30] із замкової щілини. На клинку не лишилося жодної подряпини чи пощербини.

– Гартована сталь? – запитала Алісія.

Варґас вправно склав ніж, сперши вістрям об підлогу, і сховав назад до внутрішньої кишені піджака.

– Колись мусиш мене навчити бавитися з цією штукенцією.

– Якщо добре поводитимешся, – відказав Варґас, висуваючи шухляду.

Алісія нетерпляче зазирнула всередину. Шухляда була порожньою.

– Тільки не кажи, що я даремно зламував письмовий стіл міністра.

Дівчина не відповіла. Вона опустилася навколішки поруч із Варґасом, помацала внутрішній бік шухляди, простукала кісточками пальців по дошках.

– Міцний дуб, – сказав поліціянт. – Тепер таких меблів уже не роблять…

Алісія збентежено насупила чоло.

– Тут ми нічого не знайдемо, – зауважив Варґас, підводячись. – Їдьмо краще до управління, подивимося на