Прощавай, рудий кіт - Мати Аугустович Унт

— Я прийшов, щоб сказати… Я здаюся. Не можу більше, розумієте, — випалив Аарне і відчув, як фальшиво це прозвучало. Наче в поганенькому самодіяльному спектаклі.

Обличчя Корнеля не змінилося. Хіба, може, ледь помітна посмішка майнула на ньому. Але тільки на мить.

— Що ви хочете цим сказати?

Корнель узяв сигарету, прикурив і поклав сірники на стіл.

— Я… Я не можу…

Аарне з огидою відчув, що от-от заплаче. Він намагався стриматися. Адже зрештою…

— Знаєте… Я повинен з вами поговорити… Розумієте?

— Можливо…

Здавалося, що Корнель до деякої міри насолоджується тим, що відбувається.

— Я більше не можу так… Я мав прийти до вас… — І раптом його прорвало. — Я збожеволію, повірте. Що ж я все-таки зробив? У чому винен? Що буде далі? Скажіть, що мені робити?

— Я знав, що ви прийдете. Ви повинні були прийти! Я зробив так, щоб у вас не лишилося іншого виходу.

— Навіщо?

— Коли б ви не прийшли…

— Але навіщо? Навіщо це потрібно?

Корнель поклав сигарету на попільничку і вперше усміхнувся. Але погляд його, як і раніше, був холодний і невиразний.

— Колись людина має почати думати… Так же?

— Ви вважаєте, що я взагалі не думаю?

— Не знаю. Я роблю висновки з ваших вчинків.

— А саме?

Корнель знову посерйознішав.

— Наприклад… Чи сподіваєтесь ви закінчити школу з вашими оцінками? — Він струснув з рукава коричневого костюма попіл сигарети.

Аарне мовчав.

— Звісно, сподіваєтесь. Але самих сподівань мало… Час сподівань минув, розумієте? І ще таке… Як ви поводитесь зі своєю господинею? Вона приходила до мене…

— І, певна річ, наговорила всяких дурниць?

— Навіщо ж ви так?

— Ну, скажіть самі, як ви вважаєте, що це за історія з щоденником? Що за змова?

Корнель обперся на крісло.

— Справа зовсім не в цьому, любий Аарне… Ви ж нічого не розумієте. Анічогісінько. Те, про що ви кажете, взагалі несуттєве.

— Як це так?

— Хіба я заперечую, що вона в'їдлива і консервативна? Я ж не виправдую її… Та зрозумійте: навіщо вам дратувати її? У житті треба вміти так, щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Хай стара людина живе спокійно. Її поглядів уже не зміниш… Ви мали б це розуміти.

— Можливо. Але спробуйте пожити в цьому домі. Прошу вас, спробуйте! Пробачте, але я певен, що ви не витримаєте…

— Треба витримати.

— Я не можу. Не можу більше.

— Ви не вмієте терпіти? — здивувався Корнель.

— Терпіти? Заради чого?

По обличчю Корнеля майнула якась тінь, він погасив сигарету і глянув у темряву вікна. Певно, він шукав розумної відповіді.

— Якщо ви питаєте про це, то взагалі не вмієте жити. Через вікно в хату не ходять. У вас немає характеру.

— ?

— У вас ще не склався характер. Ви ще дитина. Ви ніколи не задумуєтесь, що ви можете зробити, а чого — ні.

Аарне був приголомшений. Сказати людині, що у неї немає характеру, це все одно, що сказати, що в неї немає голови. Кожна людина певна, що має характер.

— Як це так?

— А ви хіба думаєте інакше? — спитав Корнель тоном солдата, що сидить в укріпленому окопі.

Що відповісти? Його тяжко ображено. Корнель намагався покласти його на лопатки. Проте Аарне не здавався.

— У кожної людини є характер.

— Можливо. А у вас немає.

— Тільки у мене?

— Не знаю.

— А у Індрека?

— Є.

— А в Андо?

— Є.

— В Андо?

— Так, є. У них є характери. Які — то вже інша річ. Але ж вони є. І мені лишається тільки відшліфовувати їх. Якусь рисочку додати, якусь прибрати. Розумієте?

Аарне нічого не розумів. Йому здавалося, що Корнель розмовляє з ним надто уїдливо.

— Звідки ви знаєте, що у мене немає характеру?

— Ви не вмієте жити.

— Тобто?

Корнель стомлено зітхнув.

— Ох… Ви не працюєте. Раз. Ви невитриманий. Два. Ви — учень, розумієте?

Бути учнем — це означає пробиратися крізь хащу всяких заборон.

Аарне тільки спитав:

— Що ж я маю робити?

— Працювати.

— А ще?

— Працювати.