Свої - Анна Чмутова

коли не знаєш, із чого їх почать,

бо всі слова були вже чиїмись

…

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Наприкінці Соломія схиляє голову в поклоні. І Макар уловлює її гру — аплодує.

— І чи багато нині заробляють вуличні артисти?

— Без поняття. Я працювала за ідею, — сміється дівчина.

Атмосфера, раніше натягнута розмовою про стосунки, нарешті розслаблюється. Вони повертаються до будинку, а вже за декілька годин — у місто. Точніше Соля запевняє Макара, що він може залишитися з друзями, а це їй треба завтра бути на благодійному аукціоні, тож вона вже поїде.

— Угу, — каже Макар таким голосом, що одразу стає зрозуміло — він із таким положенням справ не погоджується.

— Гаразд, якщо подобається тобі мотатися просто так на автомобілі, будь ласка.

Макара з усіма прощається, Соля чує від його друзів запрошення на наступну вечірку. Дідько, вони все ж милі люди.

— Ти ще скажи, що ти проти того, аби я на машині їздив і забруднював повітря вуглекислим газом, — відбиває Макар чергове бурчання Соломії щодо того, що вона не хотіла порушувати його плани.

— Конкретно зараз я про це не думала. Але дякую за ще одну причину, чому я проти цього.

— А то б ти що, викликала таксиста на Теслі?

— А ти думаєш, у нас такі існують?

— Гадки не маю, я на таксі не катаюсь.

Біля будинку Соломії вони прощаються. Трошки ніяково, але цілком бадьоро.

У квартирі Соля першою справою падає на диван у гостинній. Цей день її морально вижав, наче рушник у пральній машинці. А нав’язливі думки все одно липнуть до неї. Викинути з голови не виходить, тому доводиться черговий раз пережовувати їх.

Дивно, але Соломія взагалі нічого не відчуває поруч з Макаром. Навіть поруч з Яриком почуттів більше. А тут — абсолютна байдужість. Це, можливо, і на краще. Бо стосунки на суцільній брехні ти не побудуєш. А колись правда вилазить на поверхню. Найчастіше, керуючись абсолютно нелогічними законами Всесвіту, — вилазить несвоєчасно.

Соломія вже сотий раз за останні дні відкриває застосунок месенджера. Вона досі чекає на повідомлення від Давида. Якби її хтось спитав, навіщо, сказала б, що хотіла побачити, як влаштувався Каспер у новому будинку. Якби вона сама собі ставила питання, довелось би говорити правду. І відповісти, що вона банально скучила за чоловіком. Їхнє спілкування та декілька зустрічей у межах притулку для собак їй сподобалися. А Давид несподівано зник з радарів.

Телефон у руках оживає. Але замість очікуваного Давида там з’являється іконка з фотографією Микити. Помічник не має звички телефонувати просто так. Можливо, він взагалі вперше їй телефонує.

— Слухаю.

— Соломіє, у мене неймовірне! — кричить збуджено в слухавку хлопець. — Я тут таке… таке… знайшов! Господи, я не вірю щастю!

— Воу, Микито, стій. Що ти знайшов?

— Документи. Такі документи, що вони нас рухають далі.

— Ти можеш нормально пояснити?

— Так-так, зараз, — шурхотіння на тому кінці зв’язку змішується з незрозумілим стуком. — Все, я скинув у чат, подивись.

Соля кривить обличчя, але відкриває файл від колеги. Втомленими очима пробігає по документу. Раз, два, на третій — більш вдумливо читає те, що написано.

— Тобто ти це знайшов? — перепитує в Микити.

— Угу. Знайшов, — самовдоволення тече рікою зі слів хлопця.

— Це оригінали? — продовжує уточнювати.

— Так.

— Ти… профі, — приголомшливо підсумовує.

Свої джерела Микита обіцяє розкрити вже при зустрічі. Вони обговорюють план дій на понеділок. А потім Соля друкує документи, скинуті Микитою, і додає їх до купи паперу на столі. Так, вона взагалі не екоусвідомлена, але так простіше розібратися, коли на документі можна олівцем зробити сотню правок.

Соля вже з десяток разів переглядає нові матеріали. Якщо в них тепер на руках докази переведення грошей на офшорні рахунки, то справа нарешті рухається далі.