💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Горить свіча - Володимир Кирилович Малик

Горить свіча - Володимир Кирилович Малик

Читаємо онлайн Горить свіча - Володимир Кирилович Малик
зачепи!

На їхній крик розчинилися двері терема — і на ґанок вийшла дівчина. Побачивши челядника з піднятими кулаками, а незнайомця з рожном у руці, метнулася, як була — без хустки чи шапки, без кожушка, в одному червоному платті — до них.

— Що тут? Ану, припиніть бійку!

Челядник опустив руки, вклонився.

— Бояришне, цей смерд…

Але Янка не дозволила йому закінчити.

— Іди геть, Демко! — І повернулася до зблідлого незнайомця, який в одній руці все ще тримав рожна, а другою лупив з голови шапку.

— Ти хто? Що тобі треба?

— Я Іванко, брат Добрині… Ми привезли бояринові крицю…

Янка аж кинулася.

— Добринин брат? А де ж сам Добриня?

— Його вчора схопили князівські гридні і повели — не знаю куди.

— О Боже!.. Так чого ж ти стоїш? Ходімо мерщій до боярина!

— Я й хотів до боярина, дак цей… Демко…

Янка вже не слухала — потупотіла підкованими чобітками на ґанок. Іванко поколивав за нею.

У просторій горниці, залитій сонячним світлом, сиділа після сніданку вся бояринова сім'я. Янка ввірвалася сюди, як вихор, ще з порога вигукнула:

— Татусю, Добриня з братом Іванком привіз тобі крицю, а князівська варта схопила його вчора, мов татя, і невідомо де поділа! Врятуй його!

Всі повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився.

— Хто схопив Добриню? — спитав Боярин.

— Не відаю, — відповів Іванко. — Вже посутеніло, було темно… Якісь вершники… Старший кричав на Добриню, а потім наказав забрати… Його й потягли…

— Це князівська нічна сторожа — більше нікому! — вигукнула Янка. — Ми повинні його виручити, татусю! Ходімо!

Дівчина була схвильована, щоки її порожевіли, очі блищали.

Бояриня переглянулася з боярином і з синами, підвелася і взяла Янку за руку, намагаючись посадити на стілець.

— Заспокойся, доню, сядь! Я певна, з Добринею нічого лихого не сталося, якщо він теж не вчинив нічого поганого. Тато поговорить з князем чи з тисяцьким Домажиром — і його випустять…

— А якщо не випустять? Я хочу піти з татусем!

Бояриня почервоніла, підвищила голос:

— Янко! На що це буде схоже? Як пояснити князеві, чому ти заступаєшся за якогось смерда?

Янка висмикнула руку з материної руки, гнівно притупнула ногою.

— Той смерд урятував мене від смерті! Ось що я скажу князеві! Той смерд повівся як лицар, коли застеріг киян від лестощів татарських, хоча добре знав, що важить головою! А ти думаєш, що я… що я…

З її очей бризнули сльози.

Підвівся боярин Дмитро, кивнув боярині, щоб сіла, а сам обняв дочку за плечі, що здригалися від плачу, приголубив.

— Не плач, доню, підемо разом… Іди — вдягайся! — І повернувся до боярині: — Все буде гаразд. Може, це й на краще, що Янка піде зі мною. Справді, вона розумно пояснює, чому вступається за Добриню. Мені навіть було б важче зробити це… А Іванка погодуйте — і хай відпочиває скільки захоче — адже не спав цілу ніч… І дорога йому ще далека…

4

Князь Володимир Рюрикович раптово занедужав. Боліла голова, ломило поперек, холодило ноги. Він лежав на тисовому ліжку, вкритий периною. Від обкладеної світло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Він пив гаряче молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак він уважно слухав, що говорив тисяцький Домажир, що сидів у дерев'яному кріслі під протилежною стіною.

А той розповідав про важливі речі.

— Вірні люди, княже, доносять, що з Рязані, Володимира, Суздаля, з Москви багато втікачів, рятуючись від татарського насилля, поселяються на Волині та в Галичині. Князь Данило охоче приймає їх, дає землю, луги, ліси, щоб залишалися у нього назавжди…

— Ще б пак! Данило знає, що робить! — промовив, закашлявшись, Володимир Рюрикович. — Більше людей — більша сила держави! А Київ, бач, ті втікачі з Низовських земель[49] обминають, хоча простору у нас більше, ніж у Галичині…

— Налякані люди — бояться, що Батий от-от нападе на Київ… До нас хлинули цілі натовпи половців — просять захисту…

— Хай селяться по Росі між чорними клобуками. Вони ж родичі — з одного кореня пішли. Якщо Батий і вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан[50]. Тож хай половці зміцнюють залоги міст на Пороссі!

— Слухаюсь, княже, так і зроблю…

— А що чути про хана Котяна? Він не загинув?

— Кажуть, забрав своє плем'я і подався до племінника, до короля Бели.

— Боже, залишається Київ сам на сам з Батиєм, — прошепотів князь, заплющуючи в знемозі очі. — Чи ж вистоїть? Та ще й немає згоди серед київського боярства: одні — за мене, другі — за Михайла, треті — за Данила, а четверті згодні закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.

— Більшість, княже, за тебе, бо ти — наш князь давній, ще з Калки, де загинув великий князь Мстислав Романович…

— А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе, поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається…

— За різними клопотами не бачив його, княже… Але маю я одну думку — породичатися з Дмитром. У мене — син Івор, а в нього — дочка Янка…

— Це було б добре, — промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. — Поговори з ним…

— Після посту зашлю сватів.

— Довго ждати… Домовитися можна й зараз — це ж не весілля!

— Гаразд, княже.

Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:

— Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?

Князь переглянувся з Домажиром.

— Проси сюди! — А коли покладник зник, здивовано розвів руками. — Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?

— Може, мені вийти?

— Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата…

До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелі, Дмитро збентежено вклонився, зніяковів.

— Коли б знав, княже, що ти такий хворий…

— Нічого, нічого, сідай!.. А це твоя донька?

— Анна… Янка…

— Гарна дівчина. Уже на виданні…

— Ще молода, княже.

— Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи — чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме?

— Ні, княже. Діло наше просте. Вчора ввечері твоя нічна сторожа схопила мого смерда Добриню, який віз мені з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив.

— А чому з дочкою прийшов?

— Той смерд врятував її від смерті — затулив собою від татарської стріли. Ось чому вона тут. І ми разом просимо відпустити його.

— А може, він у чомусь провинився?

— Його брат, що їхав разом з

Відгуки про книгу Горить свіча - Володимир Кирилович Малик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: