Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
Зі мною Люк ніколи не говорив про це, не робив ані найменших натяків. Усі його розмови були про щось конкретне. Іноді, коли він діставав з кишені ножа, поплавка, сопілку, щоб підманювати жайворонків, на траву падали чорні чотки, і він притьмом підбирав їх. У недільні ранки він здавався, може, трохи тихішим, ніж у будень: не такий життєрадісний, не такий свавільний, ніби сповнений чогось нового, дорогого.
Серед усього, що прихилило мене до Люка, було одне, що тебе, мабуть, здивує. Часом у неділю я впізнавав у цьому оленяті, яке вже перестало вибрикувати, брата нашої дівчинки, померлої дванадцять років тому, дарма що Марі зовсім не нагадувала його вдачею, — вона жахалася, як хто-небудь розчавить кузьку, і дуже любила, вистеливши мохом дупло в дереві, ставити туди фігурку божої матері, пригадуєш? Отож для мене у цьому ледащові, як ти його називала, оживала наша Марі чи, точніше, те саме джерело, що било з неї і разом із нею пішло під землю.
На початку війни Люк мав майже п'ятнадцять років. Юбера забрали до армії, в допоміжні частини. Всі попередні медичні огляди він терпів із філософським спокоєм, а ти місця собі не знаходила од тривоги. Довгі роки його вутлі груди будили в тобі болісний неспокій, а тепер ти сподівалася через них добитися звільнення від призову. Коли нудна канцелярщина і якісь особисті прикрощі викликали в Юбера охоту піти добровільно на фронт, і він починав, поки що намарне, клопотатися про це, ти відверто висловлювала побоювання, які досі старанно ховала від усіх. Ти казала: «З такою спадковістю, як у нього…»
Моя бідна Ізо, не бійся, я не кину в тебе каменя. Я ж бо сам ніколи тебе не цікавив; ти ніколи не придивлялася до мене, а на той час і поготів. Ти не помічала, не вгадувала, як у роки війни кожної зими зростав у мені неспокій. Люкового батька мобілізовано і взято до якогось міністерства, і тепер хлопець проводив у нас не лише літо, а й різдво та великдень. Війна його захоплювала. Він усе боявся, що війна скінчиться перше, ніж йому мине вісімнадцять років. Раніше він ніяких книжок і в руки не брав, а тут поглинав спеціальну літературу, вивчав карти. Він займався гімнастикою. В шістнадцять років він уже був дорослим і загартованим парубком. Ось кого не зворушували балачки про поранених та вбитих! Із наймоторошніших розповідей про окопне життя, які я підсовував йому для читання, він виносив своє власне уявлення про війну як про грізний, але чудовий спорт, яким не завжди дістаєш змогу займатися. Треба було поспішати. Ох, як він боявся спізнитися! Він уже мав у кишені дозвіл свого бовдура-татуся. Наближалося його фатальне повноліття, в січні вісімнадцятого року, і я з трепетом стежив за кар'єрою старого Клемансо[12], так само як колись батьки в'язнів чекали падіння Робесп'єра, сподіваючись, що тиран упаде, перше ніж їхні сини стануть перед трибуналом.
Коли Люк був у таборі, в Сужі, і відбував там муштру, ти посилала йому теплі речі і всілякі ласощі, але казала іноді таке, що я ладен був убити тебе, моя бідна Ізо. Ось що ти казала:
— Бідний хлопець, було б дуже сумно, якби його вбили… але він принаймні не залишить по собі сиріт…
Звісно, нічого ганебного в цих словах не було.
І ось настав день, коли стало ясно: нема чого сподіватися, що війна скінчиться раніше, ніж Люка поженуть на передову. Коли фронт прорвали під Шмен-де-Дам, він приїхав до нас попрощатися на два тижні раніше, ніж ми сподівалися. Яка то була мука! Наберуся духу, щоб повернутися до одного моторошного спогаду, — він ще й тепер іноді будить мене вночі, і я прокидаюся з голосним зойком. Того дня я пішов до свого кабінету, дістав черес, зроблений у лимаря за зразком, який я йому дав. Я заліз на табуретку і спробував присунути до себе гіпсову голову Демосфена, що стояла на книжковій щафі. Я не міг її зрушити. Скарбничка була напхана луїдорами, що їх я кидав туди від дня мобілізації. Я застромив руку в золото, яким дорожив над усе на світі, і набив ним черес. Коли я зіскочив з табуретки, цей обважнілий, вгодований металом удав обвився круг моєї шиї і придавив мені потилицю.
Я несміливо простяг черес Люкові. Він спершу не зрозумів, що я йому даю.
— Навіщо мені ця штука, дядю?
— Ще знадобиться, як будете на постоях або як у полон потрапиш… Та й мало що може статися… З ним ніколи не пропадеш.
— Го-го! — засміявся Люк. — У мене й так багато манаття. Невже ти думаєш, що я тягатиму на собі ще й цей монетник? Та при першій же атаці доведеться його викинути…
— Але ж, хлопче, на початку війни всі брали з собою золото, хто його тільки мав.
— Вони тоді ще не знали, що їх чекає, дядю.
Він стояв посеред кімнати; черес, напханий золотом, кинув на канапу. Цей рослявий хлопець здавався хирлявим у великій, не на зріст уніформі! З широкого коміра стирчала тендітна дитинна шийка. Стрижене волосся мовби забрало з собою всю його своєрідність. Його вже приготовлено до смерті, «обряджено», він став подібний до інших, невідмінний од інших, уже безіменний, уже пропащий… Він неуважно глянув на черес, потім звів очі на мене, і в погляді його були глум та презирство. А все ж він мене обійняв. Ми
