Старший боярин (збірник) - Григорій Михайлович Косинка

Гей, та не гомонять так гучно води з поля після великої зливи в став, як загули всі почування в Гордієвім єстві в одно місце, яке в людей споконвіку зветься серцем!.. І він звівся з колін, неначе непритомний, і почув, мов крізь сон:

– Чи можна до вас?

І бачив, як, не діждавшися відповіді, вона швидко перелізла тин та й зупинилася біля свіжого гробу. А коли він хотів встати назустріч їй, то вона швидко почала говорити:

– Будь ласка, не підходьте і дайте мені слово, що будете мене слухати. Тоді все узнаєте. Інакше все знов пропаде. Ну?

– Буду слухати, – озвався хлопець, зупинившися і жадібно ковтнувши повітря.

– Я побігла з монастиря зараз вам услід. Я догадувалася, що ви підете до тітки. Отже, я прийшла вам запропонувати йти разом зі мною на Полтавщину до моєї товаришки. Її батько дуже впливовий і вам дасть, це певно, учительську посаду. Але з умовою, що ви станете моїм чоловіком і що ми переодягнемося в селянську одежу. Ви візьмете косу. І підемо ніби на заробітки в жнива. І так одведемо підозру поліції. Але я хочу стати вам жінкою не в борг, як кажуть селяни, і не «на віру», як розповідає Коцюбинський. А хочу з вами обвінчатися. Я скину оцей хрест на ланцюжку, – і почала його знімати з шиї, – і ви візьмете його за один кінець, а я за другий, і обійдемо тричі гріб нашої тітки. Правда, я хотіла це зробити біля маминого гробу. Після кожного разу прокажемо клятьбу. Цілуватися не будемо. А тільки поцілуємо прикінці нашої церемонії оцей хрест. Я його повішу на акацію. Жінкою я вам стану у вашій коморі по нашому давньому звичаю. І після цього зараз же вирушимо в дорогу. Кажіть, згодні ви на таке?

І Гордієві блискавкою освітила душу картина з раннього дитинства. Він пригадав той час, коли він учився в підготовчім класі приходської школи. І їх були розпустили на Різдвяні свята. І він, перемерзшися в дорозі, увійшов у хату, а тітка його взяла і, підвівши до дзеркала, сказала:

– Дивися, яке страхіття повилазило з носа. Ну що, кажи, після Різдва у школу будеш ходити?

А він крізь плач відповів:

– Буду.

І тепер оце, перед панною Варкою, йому стало так радісно й легко, неначе те «буду» стало нині дверима, які вона відчинила у друге життя і кличе його туди. І це друге життя схоже на його теперішнє становище так, як він зараз на давнього школяра перед дзеркалом.

І схопив Гордій з голови свою шапку, кинув на ломок, поправив замашним рухом руки чуб на голові і, підійшовши до панни Варки, сказав:

– Давайте!

І, взявши за край золотого ланцюжка з хрестом, почав обходити з дівчиною тітчин гріб, і коли вони дійшли до того місця, від якого починали йти, то панна Варка зупинилася і, його ланцюжком притримавши, урочисто звеліла:

– Кажіть за мною: заклинаюся перед оцим свідком, – і вона показала на гріб рукою, – що я свою жінку, Варку Дмитрівну, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі.

Гордій проказав. Тоді вона почала говорити:

– Заклинаюся, що я свого чоловіка, Гордія Панасовича, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі.

І так вони обійшли тричі гріб, і тричі проказали закляття. І під кінець панна Варка почепила хрест на сучок акації. І мовчки поцілувала сама, а за нею це зробив і Гордій. Потім, одійшовши трохи від дерева, сказала:

– Надінь хрест і носи, поки твого віку, бо тепер ти вже мій чоловік.

– То давай і ми поцілуємося, – одповів молодошлюбець таким голосом, неначе хворий перед нападом гарячки. Але вона його, сміючися, заспокоїла:

– Не хвилюйся, мій мужу. На це є комора, а тут, чого доброго, ти мене остаточно зробиш жінкою на гробі або під гробом твоєї тітки. Я тебе вже знаю. Краще веди мене: я буду лаштувати шлюбну постіль, а ти ждатимеш на призьбі, поки не покличу.

Гордій надів хрест, узяв із землі ломок і швидко пішов до хати, вона – за ним. І, вирвавши скобель разом із замком, пустив свою жінку в сіни, а сам сів на призьбі ждати.

І що то було за ждання! Що то було за ждання! Йому здалося, що він упав з місяця на землю, але проминув її і летить Бог знає куди, не знаючи, чи розіб'ється об щось тверде, чи буде вічно летіти із болюче-солодким завмиранням у стрімучу світову путь!

Нарешті з комори почулося:

– Чоловіче, йди вже до жінки!

Гордій схопився і, плутаючи ногами, неначе п'яний, увійшов у сіни і зачинив за собою двері. І ще раз почувся голос молодої жінки:

– Гордію… скажений.. мені ж болить.

І стало тихо і в сінях, і надворі. Годин через дві Гордій вийшов із хати у солом'янім брилі, в білій вишитій сорочці і в білих штанях, але був узутий в свої черевики. І, пішовши в клуню і взявши там косу і кісся, вернувся назад, сів на призьбу і почав їх прилаштовувати одно до другого. Поки він це робив, то пані Варка винесла свиту і велику зелену хустку і поклала теж на призьбу. І вона була у селянській вишитій сорочці і в спідниці, яку Гордій бачив у неділю на тітці Горнилі. А потім, покинувши хату навстіж і не зачинивши в двір ворота, вийшли обоє на межу, яка вела до Малосмілянки. Він ніс косу і свитку, а вона тільки хустку. Але вже в дорозі Гордій оглядівся, що не все гаразд, і, швидко вернувшися до льоху, відчинив його і гукнув:

– Тітко, ви вмієте лічити до ста?

І з льоху почулося:

– Вмію.

– Ну, то лічіте п'ять раз по стільки. І коли налічите, то виходьте і беріте у господарстві що побачите, і, може, господині на тім світі буде легше. Бувайте здорові!

– Ходіть здорові, – відгукнулося півтора людського голосу.

Після цього Гордій догнав жінку, вхопив її під руку і весело спитався:

– То коли ж ти мені розкажеш про своє відьомство?

– Тоді, як тебе трохи покортить! – почулася задиркувата відповідь.

І, сміючися, пішли швиденько межею, залишаючи за собою місця, які були колискою і найбільшого горя, і, може, найбільшої повноти сердечного втихомирення.

Я не знаю і не хочу догадуватися, як примирив Гордій свої пригоди з чутливим серцем своєї молоденької дружини, але знаю, що тоді, коли вони квапилися в далеку путь, велика хмара підійшла була під сонце і що сонце, прорвавши її в трьох місцях, впиралося трьома блискучими стовпами проміння у Рохмистрівські поля. І