Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
– А вони з наших чи з їхніх? – запитала ослабленим голосом.
– Звідки ж я знаю?! – знизав плечима хазяїн злітної смуги. – Ви ж не з інородцями воюєте! Інородців би я по говору впізнав. А ті – звичайні росіяни…
Жінка, пересилюючи біль, усілася на лаві, притулившись спиною до дерев'яної рубленої стіни. Зібралася було щось сказати, але тут погляд її зупинився на двох кошиках із сигаретами, що стояли на підлозі під розбитим вікном.
– Справжні?! – здивовано вигукнула вона.
– Авжеж, – кивнув Григорій.
– Дайте закурити! – попросила жінка.
Харитонов, який у цей час розливав чай по кухлях, почувши прохання, поставив чайник на стіл і підійшов до кошиків, але тут щось змусило його обернутись. Обернувшись, він зустрівся поглядом із Григорієм.
– Дай, дай їй цигарочку, – кивнув Григорій.
Жінка закурила, жадібно затягуючись. Рука, що тримала сигарету, тремтіла. З її очей полилися сльози.
– Скільки років… – заголосила вона, – скільки років тютюну не курила! Все листя сухе, то малинове, то горіхове… Це війна все! Коли ж вона закінчиться!..
– Так от закінчили б, якщо так набридло! – Григорій відмахнув од себе сигаретний дим. – Жили б собі та палили б у мирі й спокої!
– А ось переможемо, тоді й закуримо! – все ще плачучи, прошепотіла жінка.
– Та дурна ти! – зло мовив Григорій. – Ніхто у вас не переможе! Знищите одне одного, на тому все й закінчиться!
Василь, слухаючи розмову, всівся за стіл і обхопив голову руками. Якийсь у ній шум виник, чи то від спогадів про війну, чи то від диму сигаретного.
– А за що ж мій батько і чоловік життя свої віддали? – мокрими від сліз очима вона втупилась у Григорія.
– Та від дурості й віддали, – неголосно й незлобиво мовив хазяїн. – Робити вам нічого, тому і стріляєте одне в одного. А що, якби патрони вам не скидали – сокирами б воювали?
– І сокирами, – кивнула жінка, опустивши очі.
Піднесла димлячий бичок до рота і ледве не обпалила губи.
– Дайте ще одну! – попросила жалібно.
– На, більше сьогодні не дам, – твердо сказав Григорій, витягаючи з пачки сигарету.
– А багато хто з наших такого тютюну і в житті не пробували… – похитала головою жінка. – Ех, якби їх почастувати – ось свято було б!
– Обійдуться! – відрізав хазяїн. – І воювати, і курити хочуть! Бач як!
– А через що ви воюєте? – не втримався і поставив питання Харитонов, який до того чомусь боявся вступати в розмову.
– Через загострення класової боротьби, – ніби соромлячись, мовила жінка завчену фразу. – Ми ж не з пролетаріатом воюємо, а з українськими куркулями, яких сюди заслали… Вони й тут вирішили завести куркульські господарства! Хіба революцію для таких робили?! Вони, бачте, бідувати не хочуть!
– Дурні ви всі, – ухвалив вирок Григорій. – Яке ж нормальне господарство без огорожі?! А ці, – хазяїн обернувся до Василя, – вирішили всі огорожі поламати, а все за огорожами порівну між собою поділити! Це в них історичною справедливістю зветься. Слава богу, вколошкали хоч їхнього більшовика – той узагалі з карних злочинців був. Він там десь убив когось, так його сюди заслали комуною керувати…
Жінка, закусивши губи, зло дивилася на Григорія.
– А ти думаєш уберегтися?! – зашипіла вона. – Не вийде! Все одно доведеться вибирати, за кого воювати! Тута на відшибі ми тобі спокою не дамо.
– А хай тобі біс! – сплюнув роздратовано Григорій. – Не треба було тебе в дім тягнути, пристрелили б тебе – і спокійніше стало б! Все'дно одне одного постріляєте.
І Григорій підвівся, пересів до столу, де сидів Василь, і похмуро втупився у свій вечірній чай, захололий через цю безглузду розмову.
– Чаю дайте! – попросила жінка.
Григорій навіть не обернувся.
– Що, не подобається правда? – якось жалібно запитала вона.
– Та пішла б ти зі своєю правдою! – буркнув Григорій.
Василь, відчуваючи незручність, одніс їй кухоль.
Жінка вдячно всміхнулася Харитонову, й від її усмішки знову на душі в молодшого матроса стало тепло й затишно. Просто не вкладалося в його розумінні, що всміхалася йому та сама жінка, якій так подобається війна. Ні, та не могла всміхатися… не могла.
Григорій відпив холодного чаю, витягнув сигарету, закурив.
Від холодного чаю на душі стало зимно, ніби це не поранена жінка ввірвалася в його спокійне, розумно розмірене життя, а сніговий шторм, який зірвав дах і розбив вікна.
Сигарета погасла, але хазяїн будинку, не помічаючи цього, все намагався і намагався затягнутися, поки не поламав її довгими чіпкими пальцями. Дивлячись крізь Василя та крізь поранену жінку, що лежала на лаві за ним, він думав про щось своє, про тендітність свого світу, в якому так важко підтримувати мир. Сигарета, випавши з його пальців, потрапила в кухоль. Григорій опустив погляд туди ж, виволік ложкою розмоклий тютюн. Зробив іще декілька ковтків.
Вечір готувався влитися в ніч. Гасова лампа коптіла стелю. Можна було з упевненістю сказати, що лампа ця вже давно й нерухомо стояла на одному місці, адже саме над нею на стелі виднілася темна пляма.
Наступного ранку Григорій, як завжди, пішов, прихопивши столярний інструмент. Харитонов сходив до джерела по воду. По дорозі назад зупинився біля малинника, але незірвані ягоди ще не дозріли, а лізти глибше в колючі кущі не хотілося. Не особливо засмутившись через це, Василь повернувся до будинку, де зустрів двох міцних хлопців, дуже схожих один на одного: очевидно, братів. Від несподіванки Харитонов спершу сторопів.
– Здрастуйте! – кивнув головою один із них.
Василь теж привітався, все ще відчуваючи в душі тривогу.
– Як там Петрівна? – запитав той самий чоловік.
– Хто? Поранена? – перепитав Харитонов.
– Еге ж.
– Оклигує вже, – видихнув Василь, міркуючи, що це, мабуть, ті самі двоє, що підходили до Григорія.
– Ти от що, – задумливо вів далі мовець. – Скажи їй, що ми тут ваш будинок охороняємо, щоб ніхто не напав… Нехай швидше лікується.
Хлопець, який мовчав досі, раптом якось надривно замугикав, дивлячись на мовця.
– Так! – додав той. – І, звичайно, скажи, що ми її любимо!
– А хто ви?
– Брати Корнягіни…
Відрекомендувавшись, вони пішли.
Харитонов розпалив піч, нагрів грушевого відвару – чай уже скінчився – і підійшов до пораненої.
Жінка лежала на спині, дивлячись у стелю. Помітивши Василя, вона підвелася й опустила ноги на підлогу. Лівою рукою взяла кухоль і, не зводячи очей із Харитонова, піднесла кухоль до рота.
– Там до тебе приходили… Петрівно… – плутано заговорив Василь, – брати Корнягіни…
Очі жінки ожили.
– А де вони? – запитала вона.
– Пішли. Сказали, що будинок вони стережуть… і ще сказали, що люблять тебе…
Жінка опустила кухоль на лаву
