Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
Я ще ніколи не пробував із заплющеними очима спуститися по сходах і вибратися в сад. Зараз якраз нагода для цього. Ніч. Але я впевнений, що, падаючи зі сходів, я порушу сон моїх батьків і вони, прокинувшись, перестануть почуватися щасливими. Я теж буваю вві сні щасливим і ні на кого іноді так не злюсь, як на людину, що перервала мій сон. У людини завжди є два життя: погане і хороше. І завжди одне з них реальне, а друге – ні. Коли мене в дитинстві побили сусідські діти, тієї самої ночі вві сні я повбивав їх. А вранці, коли ми зустрілися випадково, вони злякалися мого погляду і втекли. Напевно, я дивився на них, як на мерців. Мало того, я точно пам'ятаю, як довго після цього сну я думав, що помстився їм насправді. Але найдивовижніше, що так само думали вони. Через кілька років молодший сусідський син підійшов до мене і запитав: «Віллі, ти дійсно хотів убити нас?» На той час я вже не тримав на них зла, але, не бажаючи розлучатися з якоюсь своєю зловіснинкою й одночасно боячись показатися надмірно м'яким, я відповів ствердно. Я сказав: «Так, я хотів убити вас, і я майже зробив це!» Усе краще в моєму житті було нереальним, побаченим і відчутим у снах. У снах я був щиро коханим, у снах мене жодного разу не зраджували, у снах моя улюблена яблуня, пізніше зрубана батьком, приносила солодкі червонобокі плоди. У снах ніхто не дозволяв собі задувати свічки на моєму іменинному торті. Але тільки в снах.
Сьогоднішнє небо не тішить мене зірками. Воно темне і безживне. Немає в нім ні птахів, ні комет. Але найсумніше – це відсутність зірок. Я завжди з таємною надією поглядаю на них, думаючи про те, що коли-небудь одна велика зірка все-таки зірветься зі своєї орбіти, зі свого невидимого постаменту, і помчить назустріч Землі, виляючи вогняним шлейфом. І тоді астрономи вирахують, скільки місяців залишиться до катастрофи, й оголосять про це. Мені дуже цікаво, чим займуться люди у свої останні дні. Війни, я думаю, припиняться. Вороги помиряться. Втікачки-дружини повернуться до своїх чоловіків, і всі вони разом зачастять до церкви, не сподіваючись більше на себе, а тільки на диво. Але палаюча зірка промчить мимо, ледве торкнувшись землі й спричинивши незліченні лісові пожежі. И ось тоді, зрозумівши, що небезпека минула, люди напевно повернуться до свого колишнього життя. І знову відродяться війни, церкви спустіють, чоловіки і дружини розбіжаться у пошуках солодкого гріха, й не помітить ніхто, як лісові пожежі перекинуться на міста, і кінець настане не всій землі, а лише деякій частині людства.
Але сьогоднішнє небо не тішить мене зірками, і я проводжу поглядом невидиму лінію вниз і бачу наш старий сад, який так само темний, як небо. Я заплющую очі й тихенько спускаюся по сходах, не забувши прихопити з собою коробку сірників. Кожне дерево стає для мене високою гіллястою свічкою, і я акуратно підпалюю кінчики всіх гілок і гілочок та переходжу до наступного дерева, до наступної моєї свічки. За годину я повертаюся в спальню і знову сідаю біля вікна. Тепер мій сад прекрасний. На кожному дереві горять сотні вогників свічок, і, відбиваючись у небі, вони будять зірки. Я довго милуюся своїм свічковим садом, але ось розлягається шум, і до саду забігають стривожені люди. Вони кидаються до дерев і починають задувати мої вогники. Спочатку задувають нижні гілочки, а потім, здираючи підборами кору, дряпаються по стовбуру гасити найкрасивіші, верхні язички полум'я, що яскравіше за інших відбиваються в нічному небі. Насолодившись своєю перемогою, вони йдуть і навіть акуратно зачиняють за собою хвіртку. І тепер із гілок дерев нашого саду в знову згасле небо відлітають сотні цівок скорботного диму. Вони заповнюють усе небо, роблять його білястим і сивим, а потім туманом повертаються в наш сад, і з мого вікна я вже не бачу дерев. До карниза підкочується легкий молочний прибій туману, і тепер, якщо відчинити вікно, я зможу погладити його вологу шерсть. Але я не відчинятиму вікно. Туман не полюбляє вогню, значить, я не полюбляю туману. Адже не можу ж я одночасно любити і смерть і життя. Беззоряне небо не притягає більше мого погляду, я відходжу від вікна, щоб лягти спати й уві сні побачити свою перемогу над силами цього світу».
13
Над загубленою в сибірських лісах злітною смугою повільно пропливав дирижабль. Літнє полуденне сонце прогрівало його чорну оболонку, а разом із нею й газ, завдяки якому вже багато років тривало вільне повітроплавання цього слухняного вітрам творіння. Посередині гондоли на табуреті сидів невисокий лисий чоловік із доброзичливими рисами обличчя. Одягнений він був у мішкуваті штани та вишиванку. Роздумуючи про щось, Мешканець дирижабля раз у раз скошував очі на велику картонну коробку, доверху наповнену сигаретами «Друг».
Несподівано підвівшись, він зробив декілька кроків навколо табурета, пожував губи і зосереджено мовив: «Скажу про себе! Мій дід – неписьменний кріпак». Говорив він це, явно прислухаючись до власного голосу. Розміркувавши трохи, він знову врочисто мовив, усякий раз міняючи інтонацію: «Скажу про себе… Скажу про себе! Скажу про себе?! Мій дід…»
Чоловік підійшов до віконця-ілюмінатора й зазирнув униз. Дихання його раптом стало переривчастим од хвилювання: там унизу, в самому череві сибірських лісів, несподівано він побачив довгий бетонний слід рідної цивілізації – немов крейдований папір, біліла серед природної зелені злітна смуга невідомого аеродрому. Поряд зі смугою на очищеному від лісу майданчику стояв маленький будиночок, на даху якого прапором розвівався надутий смугастий сачок вітровловлювача.
Чоловік відчинив широке віконце-ілюмінатор, вдихнув чистого остудливого повітря й відчув легке запаморочення. Прочумавшись, пильніше вглядівся в аеродромне господарство й помітив крихітного з висоти
