Заїр - Пауло Коельо

Рейки, по яких їдуть поїзди.

Яка між ними відстань?

Щоб забути про Заїр, я запитав про це в одного із залізничників, що стояли на пероні.

– Сто сорок три з половиною сантиметри або чотири фути й вісім із половиною дюймів, – відповів він.

Він здався мені чоловіком, який перебуває в мирі зі своїм життям, пишається своєю професією і спростовує переконаність Естер у тому, що всі ми приховуємо на дні наших душ незглибимий смуток.

Але його відповідь здалася мені безглуздою: сто сорок три з половиною сантиметри або чотири фути й вісім із половиною дюймів?

Та це ж абсурд. Було б логічно, якби ця відстань становила сто п’ятдесят сантиметрів. Або п’ять футів. Це мала би бути кругла цифра, щоб конструктори вагонів та залізничники могли легко запам’ятати її.

– А чому так? – знову запитую я в залізничника.

– Бо такою є відстань між колесами вагонів.

– Але ж відстань між колесами вагонів має бути такою, як відстань між рейками, вам не здається?

– Ви вважаєте, я повинен знати все про поїзди, якщо я працюю на залізничній станції? Усе є таким, яким воно є.

Тепер він уже не здавався мені людиною щасливою, що живе в мирі зі своєю професією. Він зміг відповісти мені на одне запитання, але далі піти не зміг. Я попросив у нього пробачення й більше не відривав погляду від рейок, інстинктивно відчуваючи, що вони хочуть мені щось повідомити.

Хоч яким дивним це здавалося, рейки, схоже, щось розповідали про мій шлюб – і про всі шлюби на світі.

Актор приїхав – він був значно симпатичніший, ніж я сподівався, попри всю його славу. Я оселив його в моєму улюбленому готелі й повернувся додому. На мій превеликий подив, Марі чекала мене: через несприятливі погодні умови її зйомки відклали на тиждень.

– Сьогодні четвер, і ти, мабуть, підеш до ресторану.

– Ти теж хочеш туди піти?

– Так. Я піду з тобою. А ти, либонь, хотів би піти сам?

– Хотів би.

– Усе одно я вирішила, що піду з тобою. Ще не народився той чоловік, який наказуватиме мені, куди я можу піти, а куди ні.

– А ти знаєш, що відстань між рейками на залізниці становить сто сорок три з половиною сантиметри?

– Я подивлюся в Інтернеті, чи це справді так. Це важливо?

– Дуже.

– Облишмо поки що ширину залізничної колії. Я розмовляла з кількома друзями, які належать до твоїх палких прихильників. Вони вважають, що чоловік, спроможний написати такі книжки, як «Час шматувати, час зшивати» або розповідь про пастуха, або про паломницьку подорож до Сантьяго-де-Компостелла, – це мудрець, який знає відповіді на все.

– Що, як тобі відомо, не зовсім відповідає істині.

– Що в такому разі можна вважати істиною? Як тобі вдається доносити до читачів те, що перебуває поза твоїм розумінням?

– Воно не перебуває поза моїм розумінням. Усе, що я написав, є частиною моєї душі, тією наукою, яку я засвоїв упродовж свого життя і яку прагну застосувати до самого себе. Я читач власних книжок. Я знаходжу в них те, про що знав, але чого не усвідомлював.

– А читач?

– Думаю, з ним відбувається достоту те саме. Книжка – і не тільки вона, а також кінофільм, музика, квітучий сад, гірський краєвид – щось відкриває. А відкривати – означає стягти з чогось покривало і знову його накинути. Стягти покривало з якоїсь речі, що вже існує, це щось зовсім інше, аніж навчати таємниць кращого життя. Нині, як тобі відомо, я страждаю від кохання. Це може бути спусканням до пекла, але може бути й одкровенням. Так, коли я писав «Час шматувати, час зшивати», мені в усій своїй повноті відкрилася моя спроможність кохати. Вона відкрилася мені тоді, коли я нанизував слова і фрази.

– А як же духовність? Адже вона, схоже, присутня на кожній сторінці твоєї книжки.

– Мені вже подобається твій намір піти сьогодні ввечері зі мною до вірменського ресторану, бо ти там відкриєш – а точніше кажучи, усвідомиш – три дуже важливі істини.

Першу: у ту мить, коли люди ставлять перед собою якусь проблему, вони розуміють, що спроможні значно більше, аніж їм здавалося.

Другу: уся енергія, уся мудрість надходять з одного невідомого нам джерела, яке ми зазвичай називаємо Богом. І відтоді як я вийшов на ту дорогу, яку вважаю своєю, я докладаю всіх зусиль, щоб шанувати цю Енергію, щодня поєднуватися з нею, підкорятися її сигналам, навчатися, коли я щось роблю – а не тоді, коли тільки планую щось зробити.

Третю: ніхто не залишається самотнім у своїй скорботі – завжди існують люди, які думають, страждають і радіють у той самий спосіб, і це додає нам сили витримувати виклики, що постають перед нами.

– А сюди входить страждання від любові.

– Сюди входить усе. Якщо страждання прийшло, то ліпше прийняти його, бо воно не зникне лише тому, що ви вдаєте, ніби його не існує. Якщо приходить радість, то теж ліпше прийняти її,