Посол мертвих - Аскольд Мельничук

О’Фланнаґан витяг пачку «Лакі страйк» і пригостив усіх цигарками. І всі — зокрема й Ада — закурили. Лейтенантові подобалося володіти аудиторією, він відчував, що поступово з воїна знову стає громадянином.

— У чому влада? У цифрах. Керують цифри…

— Гроші. Знаю-знаю, — відказав Федько.

— Ну, в чомусь і так. Але не все так просто. Ще є громадська думка, люди.

— Я до Англії поїду, — сказав Антон. — Там, у Європі, все зрозуміліше.

— Зараз в Англії буде досить важко, — мовив Федько.

— То й добре. В Америці буде ще важче, — відповів Антон.

— Чому ти так кажеш? — не зрозумів О’Фланнаґан.

— Бо вона перемогла. Вона відкрила неймовірні силу та владу. А свобода з владою ніколи не ладнає. Про це й історія Христа, на мою думку. Христос уособлює повну духовну свободу, яка виявляється творчістю. Нагадуючи людям про майже нескінченну силу всередині них, ви показуєте межі зовнішньої влади. А це — загроза для її носіїв: незалежно від поширеності їхнього впливу, він такий обмежений, що покладається на силу примусу. Стережися людей настільки безсовісних, що вони втікають від дзеркала мистецтва з тієї причини, що воно загрожує ілюзіям їхнього самообману.

— Стережися митців, захоплених самообманом, — підколов його Федько.

О’Фланнаґан знов усміхнувся:

— Ну-ну, Достоєвський-молодший. Як я люблю, коли ви такі розмови починаєте. Але з мене годі. За хвилину кіно.

— Яке? — спитав Антон.

— «Мати чи не мати».

— Гемінґвей. Читав?

— Не скажу, що читав. Чув.

— Не найкраща його річ.

Антон постійно читає, подумала Ада, дивлячись, як той іде до неї, а руки в нього гойдаються обабіч тіла, як пружинки.

— Адо! Мене прийняли. Я їду!

— Хто, куди?

— Лондонський університет. Буду вчитися в Англії.

Ада розсміялася, дивлячись на його юнацький захват.

— Ти як гадаєш, Еліот іще живий? Уже понад рік жодного літературного журналу не бачив!

Ада похитала головою. Це хто?

— О, глянь, лисиця!

Ада озирнулась і помітила, як руда істота зникла в кущах.

Дівчина кинулась Антонові на шию і розцілувала його. По-дружньому, хоча ці поцілунки нагадали їй більш ніж дружні — зі Львом, який просив її руки. Вона здригнулась і різко відсахнулася від здивованого поета, чиє пристрасне захоплення Адою було очевидне так само, як обриси давніх дерев попереду над дорогою — голі, зруйновані хоральні зали, де колись лунали ніжні пташині голоси.

Ада знала, які почуття викликає в поета. У війну він утратив обох батьків і сестру. Він, як з’ясувалося, ціле життя марно чекав такої піднесеної миті. Того дня, коли він залишив свою країну, закрилися джерела його поезії. Усе не обов’язково могло бути так: емігранти завжди згадують Віктора Гюґо, який написав найкращі свої твори на засланні. Тільки Антон був не такий письменник. Він сентиментально вірив, що істинна поезія пишеться тією мовою, якою тебе любила бабуся, а цю мову тепер для нього втрачено. Решту життя він пояснював своє мовчання, кажучи собі, що коли б обійми Ади в той момент були не дружні, а пристрасні, то він би віднайшов свою музу. Натомість йому довелося перейти до літературної критики.

Десь тоді Ада влаштувалася на своє посольське місце: вона й далі дружила з померлими. Час від часу кожен із її покійних родичів поставав перед нею. Особливо близька вона була з Ніною, наймолодшою з дітей її матері, котра втекла з цього світу через кілька годин після народження. Швидкий перехід Ніни з матеріального світу в ефірний дав їй переваги над іншими померлими, і вона енергійно підтримувала сестру, коли Ада шукала собі місця в новому світі. Вона з’являлась Адріані летючим зеленим обрисом, шишкою, окресленою барвистим світлом.

6

Верхня половина Адиного тіла тремтіла, наче листяне дерево, на яке опустилася тисяча птахів. Жінка сиділа в ліжку, спершись на три подушки в рожевих наволочках десятирічної давнини. Спочатку дрож був легкий, потому посилився — і посипалося листя: вона розплакалася. Щойно вона прочитала історію власного життя. Вона була певна, що вже ніколи не зустріне людини, котра знає її минуле, що їй на роду написано жити у світі, де люди без спільного коріння показують одне одному лише поверхню, — це крихке почуття віднімало в життя його живлюще тепло. Цього разу вона не спиняла себе, не намагалася бути сильною та сміливою, заперечувати те, що в неї перед очима, все, що з нею сталося. Її тіло так довго тримало в собі біль, який вона зараз визнала, — це було так, наче хтось відімкнув водночас усі двері переповненої в’язниці. Кожна частина її єства тремтіла почуттями, вже не стримуваними. Бунтівні, звільнені в’язні танцювали під зливою сліз.

Опісля, коли в її стрункому тілі вже не лишилося сил плакати, Адріана просто лежала в ліжку, поклавши голову на подушку, і думала про те, що прочитала. Звісно, то не була повністю її історія: Антон дещо змінив — так було треба, та й не бачив він багато чого з тих подій. Її батька не поливали бензином і не спалювали на її очах; його разом із друзями заарештували і живцем скинули в яму, де залили вапном. Вона ніколи не бачила його тіла, не знала, де його поховано. Сета з Барухом теж не було — то були її колишні сусіди Едько й Олька. Вони писали їй із Ізраїлю, розповідали, що безпечно дісталися туди 1947 року, поки Ада ще сиділа в таборі біженців. Після того зв’язок із ними обірвався. Що ж до духів — то це правда, вона розмовляє з померлими більше, ніж готова визнати, але звідки про це знає Антон?

Поети…

Епізоди оповідання фрагментами сну зблискували в її голові. Образи з Антонового твору здавалися їй потужнішими за власні спогади. Раптово вона не змогла згадати, чи було таке, що Славу підхопив вихор, чи справді ходила вона з батьком до монастиря. Як це може бути, що плоди Антонової уяви могли замінити те, що було насправді? Вона подивилася на годинник: уже минула четверта. За дві години хлопців треба будити до школи — хоча, бачить Бог, вони б уже й самі впоралися. Вони виростали, відчужувалися від неї. Уже давно відмовилися розмовляти українською мовою — тільки англійською. Хоча вона й розуміла їхній вибір, але прийняти його не могла. Її покликання полягало в тому, щоби бути мостом між світами, тільки от рух відбувався в один бік.

Аж ось перед нею Антонове оповідання: що це, як не спроба повернути минуле? Раптом Адріана почулася дуже втомленою. Заплющила очі. Її спогади про матір змішалися з