Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий

— А ми так само глядимо на них.

— Тільки не показуємо того по собі.

— Бо не треба. Пощо їм ілюзію псувати. Дурний гадкою багатіє.

— Вони турбуються, товчуть собою, як Марко по пеклі, відпарюють собі на кульбаці відомі частини тіла, а ми спокійнісенько та любісенько, ніби справжні панове, їдемо в нашій кареті та нюхаємо табачку.

— На ваше здоровля, принц Люксембург.

— На ваше, мосці пане Рачок!

Насилували до носових дірок жовтуватого порошку і чхали на весь світ.

А за ними гуділо 60 канон і кілька соток возів з ящиками куль і бочками стрільного пороху, з оружжям, провіантами і з покаліченими, полуживими вояками.

— Мій demigenie, — почав, вичхавшися, Люксембург, — дурак.

— Бо не любить жінок, — докінчив Рачок.

— Ваша милість зволили вгадати. А ваш homme d'etat немудрий, бо їх любить.

— Значиться, люби чи не люби, а все на дурня вийдеш. Круть чи верть, а все тобі і в черепку смерть… Супроти того осушім пляшину, бо я за горілкою гину.

— А я гину від тонкого шведського пива. Пили, а Рачок підспівував:

— Коли б не та горілочка, не тая сивуха, не позбувся б я довіку доброго кожуха.

— Проспівайте ще раз, — просив його Люксембург.

— А невже ж ви розумієте по-нашому?

— В Упсалі по-вхраїнському не вчили, але ви дуже гарно співаєте, з чуттям. І голос у вас дійсно прегарний, як у хриплої куртизанки.

— Це ви мені не перший признаєте, принце. А може б ми так заспівали в дуеті?

— Не зважуся, жаль псувати вражіння.

— Так тоді заграйте щось на скрипці.

— До ваших послуг, ласкавий добродію.

Люксембург добув з-під кожуха скрипку і заграв Бахову сарабанду.

Маленькі, змерзлі пальчики совгалися по струнах, як дитячі ноги по леду. З-під тих пальців добувалися тони дрижучі, смішно трагічні, як обличчя блазнів, скакали по їх вивернених кожухах, сідали коням на гриви і поринали в імлі.

Політував сніжок. Як лебединий пух, сипався на дорогу, столочену тисячами чобіт і підков, пориту глибокими слідами гарматних коліс.

Історичний плуг стосотними лемішами орав українську землю, щоби краще родила.

Дрібоньке скигління скрипки губилося в тупоті людських і кінських ніг, в крику погоничів, в гуркоті гармат і в зойках ранених, що разом з своїми здоровими товаришами довжезним вужем сунулися в імлисте, біле, зимне Невідоме.

Сніг вигладжував за ними дорогу…

«Бе-ре-жись!»

Тріск сухих полін у печі розбудив Одарку. Розплющила великі зіниці, глянула кругом і сіла. Але якась зимна, суха рука, як у старої чарівниці, налягла їй на груди.

— Не рухайся, цить-бо! В тебе ще незгоєна рана, — почула скрипливий голос, як немащена чумацька мажа.

— Рана? — і Одарка коміть головою впала на подушки. Свідомість будилася і гасла, як забутий огник на степу.

Дмухала на його, роздувала. Невже ж вона дійсно ранена? Ким? Коли? Де?

Кошлява рука обтулювала її кожухом, і велика згорблена тінь лазила по стіні. Смішно кивалися косинки волосся під хусткою, зав'язаною в тюрбан. Довгий, гострий, закарлючений ніс торчав, ніби клюв хижої птиці. Полум'я плювало червоними плямами на долівку і на стелю…

Кров… Одарка почула біль. Млісно-солодко зробилося в роті, а по мозку розіллялася мазь.

Криві зимні пальці підсувалися до її зубів.

— Пий, дитино, пий, це тобі на здоровля. Між зуби хтось сокиру всував.

— Не хочу, лишіть мене, йдіть геть!

В горло вливався потік, булькотіло.

Заллють її, заллють…

Та не залляли. Ущухав жар, що палив тіло, і топилися леди, що морозили кров.

Тепло весняного сонця розливалося по жилах.

Бачила голубе небо, цвітучі вишневі сади в Гірках і долочки на всміхнених щічках Векли.

Хотілося вставати й бігти туди. Скорше, скорше, бо за хвилину знову повіють тумани і не побачить нічого! Не бачила. Летіла стрімголов глибоко кудись, глибоко, у безодню.

— От морока мені з тією окаянною дівкою. Покаяніє якесь! — скрипіло колесо немащеної мажі. — Чи мало то всілякої біди на світі, та ще такою клопочися. «Як неживою застану, то й тобі зроблю кінець», — верещав. А кінець би їм усім зробило. Жити спокійним людям не дають… Пий, доню, пий, це тобі на здоровлячко вийде…

І знову зимна, тверда сокира сунулася між дрібні Одарчині зуби. І знову потік булькотить крізь горло, і знову ясно робиться в очах.

Веклина господа, старшини, сотенний молодий осавул обіймив її за стан, а вона голову йому до грудей притулила. Ще її ніколи і ні з ким не було так добре, як тоді. Тримайся його, кріпко тримайся, щоб не розвіявся, як дим!..

Свідомість, як трухла ганчірка, рвалася на дрібоньки шматки. Одарка зшивала їх докупи силою волі.

Ось вона повисла йому на шиї у темних сінях Веклиної господи, ось на кульбаці перед ним сидить, а сніг обтулює їх, і їм так тепло-тепло… Аж тут і гайок, чорний і страшний, наче в казці про дванадцятьох розбійників. А крізь цей гайок дорога, як на цвинтар. А при дорозі за деревом вони. Дожидають когось. Діждалися. Луснули три громи, а четвертий влучив у неї… Усьому край…

Але ні… Пасіка, сотникова хата, біла світличка і він. За стінами кулі, як чмелі гудуть, а його