Полтава - Богдан Сильвестрович Лепкий
Гетьман теж не мав чого боятися за свої скарби, бо доручив він їх не кому другому, а сотникові Мручкові, котрий учорашнього вечора в сутичці з москалями показав себе рівно хоробрим, як і хитрим.
Мручко не кляв і не сердився, як звичайно, тільки то притикав до рота, то відіймав від нього свою коротку під золотою шапочкою люльку і пильно розглядався довкола, чи лихий не наднесе якого московського під'їзду. Але їхати можна було спокійно, бо навіть сам цар не зважився би-тепер напасти на шведів, котрі йшли, не думаючи навіть, куди і як далеко, а знаючи тільки одно, що йдуть за своїм найвищим вождем на нові бої і по нову славу. Довіряли йому, як грецький готогіт свойому богові війни.
Але сотник Мручко не довірював нікому, він у першу чергу покладався на свої власні очі.
Тому-то й спльовував так сердито, бо густа рання імла ніяк не хотіла піднятись над полями, а через імлу навіть його зіниці не бачили далеко. І приходило Мручкові на гадку, чи не чорти це такої мряки навівають, щоб приподобатися свойому любимцеві цареві-антихристові і піти йому на руку.
Тоді-то старий сотник витягав файку з рота і гукав: «Бережись!», а його голос мав таку силу, що не тільки люди здригалися, але й коні кидали собою на боки, мов наполохані таким несамовитим криком: «Бережись!»
Десь далеко, напереді, ніби за ріками й за горами гомонів шведський оркестр, а на здогін його трубам, обоям і кларнетам летіла козацька пісня.
Ой у лузі та й при березі Червона калина, —починали щокращі співаки, а тоді тисячний гурт підхоплював:
Породила та й удовонька Хорошого сина.Та ще вони не докінчили тих слів, як відгомін притакував їм: «…хорошого сина».
І тоді знову ті самі щокращі голоси починали:
Ой ви, галси, галки-чорноперки, Підніміться вгору…І знову тисячі здорових грудей підхоплювали:
Ой ви, хлопці, славні запорожці, Вертайтесь додому.«Вертайтесь додому», — ніби з насміхом повторював відгомін з-поза Десни.
Раді б галки вгору піднятися, Туман налягає, — Раді б хлопці вернуться додому, Гетьман не пускає.«Гетьман не пускає», — доповідав гомін.
Сотник Мручко слухав, і злість його брала.
— Також не мали кращої пісні! — гукнув. — А собаки б вам марша на гобоях грали!.. Бе-ре-жись!
І з його вовчого горла добувся такий несамовитий вереск, що деякі з старшинських жінок із перепуду мало не повилітали з повозів. Гадали, що сотник Мручко крізь імлу самого царя побачив…
За козацьким табором а перед шведськими гарматами, обтуленими в полотна, щоб не ржавіли, їхали у якійсь старосвітській повозці королівський блазень Люксембург і Мазепин карлик Рачок.
Оба в баранячих кожухах вовною наверх і в футряних шапках дивного фасону, як якісь дивної породи звірки. Розмовляли з собою, нахилившися близько до себе, щоб не відповідати на жартки й дотепи як козаків, так і шведів, що переганяли їх повозку і кидали за ними соломою.
— Знаєте, пане-товаришу, — почав Люксембург доволі вправною, хоч тільки кухонною латиною, — знаєте, що світ куди більший, ніж я собі колись у лоні моєї покійної мамуні міркував.
— І дурніший, — відповів поважно Рачок.
— І дурніший, — притакнув, зітхаючи, королівський блазень.
— А все ж таки, — почав Рачок, — замалий він для худих ніг нашого короля і для скорих чобіт Петрових. Гляди, й оба ті панове стукнуться лобами, і буде великий крах.
— Ой, буде! — притакнув Люксембург.
— А якщо ваш штуцер не розчерепить свойого лоба об твердий череп Петра і побіжить дальше, якби чорт за ним гонив, то за рік-два він оббіжить весь світ і що тоді?
— Верне до Стокгольму і — знову буде голови телятам рубати.
— Можливо, бо всі ми вертаємо туди, звідкіля вийшли, і це називається життям.
— Всі ми весельчаками на дворі його милості короля Невідомого.
— І королевої Долі.
— Всі ми походимо в прямій лінії від батька Прйпадка.
— І від матері Конечності.
— Тільки нашим панам здається, що вони з Божої ласки.
— Кому?
— А кому ж би? Моному шведському demigenie [64] і вашому українському homme d'etat [65]. Мій спати не може, бо не має грошей, а ваш, мабуть, тому, що має. «З Божої ласки», — і навіть спати не можуть! А ми з вами тільки з ласки наших родителів, і спимо, як сусли.
— Бо совість маємо чисту.
— Отож то і є: совість маємо чисту. А вони дивляться на нас, як
