Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

— Вітаю тебе! — сказав я газетяреві. Він привітно засміявся. — Що це за дівчина?

— Працює в пансіонаті «Мірамар», — відповів він байдуже.

Я віддав йому гроші, які позичав раніше, і подався до водограю, де мав зачекати на інженера Алі Бакіра. Гарна селяночка. Просто пречудова, я просто закохався в неї.

І знову згадався сезон бавовника в моєму селі.

О десятій ранку прийшов Алі Бакір. Ми зайшли до мене в дім — на вулиці Лідо, що в районі Азарета. Сафія була напоготові, і ми всі гуртом пішли до кінотеатру «Метро». Після фільму вони повернулися додому, а я тим часом збігав до крамниці за пляшкою кіпрського винця. Там я знову вгледів ту селяночку. Це був поцілунок долі, сон наяву. Щось таке змусило її обернутися, й вона розгледіла мою щасливу пику. Повернулася назад, і я встиг помітити посмішку, що майнула на її яскравих вустах. Я живо уявив собі, як живу в пансіонаті, насолоджуючись теплом, турботою, коханням. Прегарна селяночка наповнила щастям моє серце, як це вже траплялося зі мною раніше. А її посмішка чого варта — яскрава, немов весняний сонячний ранок!

— Якби зараз був вечір, я б провів тебе, — сказав я.

— Красно дякую! — відповіла вона іронічно, насупивши умисне брови.

І знову на згадку прийшли мої сновидіння, напоєні запахом сільських просторів і щирим коханням.

Коли я прийшов додому, Алі Бакір лежав на канапі, Сафія поралася в кухні. Поклавши перед собою торбину з пляшкою, я мовив:

— Це не ціни, а кінець світу!

Він штурхонув мене в спину і сказав:

— Ти що, борешся з проблемами нового навчального року?

— Борюсь, однак не без крові.

Якось я розповів йому, що відмовився на користь матері та сестер від своєї частки прибутку, який давали чотири федани землі, і тому він знав, у яку скруту я потрапив.

— Ти лише на порозі життя, — підбадьорював він мене, — перед тобою блискуче майбутнє…

— Краще давай про сьогодення, — перебив я його роздратовано. — Скажи, будь ласка, що це за життя без грошей, без машини, без жінки?!

Він розуміюче засміявся. В цю мить до кімнати зайшла Сафія з тацею в руках. Вона почула мої останні слова і тому зблиснула на мене оком.

— У нього все є, йому просто завжди мало! — мовила вона, звертаючись до чоловіка.

— Авжеж, — погодився я зразу. — Маю жінку!

— Ми вже з рік живемо разом, — скаржилася вона далі,— і я намагаюся навчити його заощаджувати, однак він вміє лише тринькати.

Ми хильнули, попоїли і пішли відпочити. Надвечір вийшли на вулицю. Сафія пішла в «Жанфуаз», а ми з Алі Бакіром повернули до кав’ярні «Ді Лябія».

— Вона ще хоче одружитися з тобою? — спитав Алі, коли ми сіли до столу.

— Дурепа! Чого від неї чекати?

— Я боюся, що…

— Небесні зорі мені ближчі, ніж вона, а до того ж вона обридла мені!

Ми мовчки дивилися крізь шибу на рожеве надвечір’я.

Я відчув, що Алі Бакір утупив у мене погляд, і зрозумів, що має мені сказати щось важливе. По хвилині він справді сказав:

— Давай поговоримо серйозно.

Я обернувся до нього — віч-на-віч. Отак не сховатися, не втекти.

— Давай.

Отож ми добре вивчили питання.

Серце гупало в грудях, я дивився на Алі, хапаючи кожне його слово.

— Я інженер, фахівець, ти маєш справу із звітами відділу, водій вантажівки буде, охорона — теж. Отже залишилося зібратись усім гуртом і поклястися на Корані…

Я несамохіть розсміявся. Алі здивовано глянув на мене, але до нього дійшло те, що сам сказав, і він теж розреготався.

— Нехай буде так, — посерйознішав Алі. — Капітал є, а господаря немає. Ти можеш собі уявити, що це значить, — вантажівка ниток на чорнім ринку? Успіх операції гарантований. Таке можна буде крутити по чотири рази щомісяця.

Я ввесь поплив у мріях, а Алі Бакір торохтів і торохтів без угаву:

— По-чесному забагатіти — марниця. Підвищення на роботі, зростання зарплатні… Це все ніщо. Харчі дорожчають. А скільки коштує пристойний костюм?.. А ти — про віллу, машину, жінок… Сам подивись. Ось тебе обрали членом комітету — а пуття скільки? Обрали тебе членом адміністративної ради — то й що? Ти горбатишся з усілякими проблемами робітників — це що, відчинило тобі двері до раю? А ціни зростають, зарплата падає, життя минає. Звичайно, хтось десь помилився в чомусь. А ми що — дослідні миші?

— Коли почнемо? — спитав я, і мій голос видався мені самому чужим.

— Не раніше як за два чи й за три місяці, треба, щоб шанування стало основою нашого діла, і вже тоді ми заживемо, як Гарун ар-Рашид!

Хоча я давно вже з цим змирився, на душі було тоскно. Він, напевне, відчув це, бо суворо поглянув мені в очі.

— Ну, як?

Зненацька я зареготав. Я сміявся до сліз, дивлячись на його похмуре, холодне обличчя, обернене з німим запитанням до мене.

Перехилившись через стіл, я прошепотів:

— Не бійся, дорогий друже.

Він потис мені правицю і вийшов.

Я посидів ще трохи, збираючись із думками. Згадалася недавня розмова з Махмудом Абдельаббасом. Він сказав:

— Шановний, мені, напевно, невдовзі знадобиться твоя допомога…

Я спитав, що він має на увазі.

— Куплю кав’ярню «Баніотті», коли він виїздитиме за кордон, якщо на це буде Божа воля, — сказав Махмуд.

— Чого ж ти від мене хочеш? — Я знічев’я розглядав газети, журнали та книжки в його кіоску.

— Я зовсім не тямлюся на кулінарії.