Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

— Про це ти спитай її.

— Я тебе питаю.

Зненацька Сархан перестав мордуватись і вп’явся поглядом у мене:

— Що ти цим хочеш сказати?

— Я хочу сказати, що ти негідник!

— Ти розумієш, що кажеш?

Я плюнув йому межи очі й загорлав:

— Ненавиджу тебе, всіх негідників ненавиджу, всіх вас!..

За мить ми вже чубилися, однак до кімнати заскочила господиня і кинулася до нас.

— Перепрошую, — мовила вона, ледь переводячи подих, — мені все це страшенно набридло, з’ясовуйте стосунки на вулиці, а не в моєму домі!

І повела Сархана геть.

Голова гула, серце кололо, коли я поплентав до будинку радіостанції. У студії за столом побачив жінку. Дарія? Справді, це була вона. Я закляк від подиву й мить стояв перед нею, неспроможний сказати й слово.

— Даріє!..

Я взяв її за руки. В душі моїй росла величезна вдяка. Страх і непевність, що гнітили мене досі, зникли безслідно.

— Яка приємна несподіванка, яке щастя, Даріє.

— Я не змогла дочекатися тебе, сил просто не вистачило, — мовила вона. — Телефонувала до тебе, однак ніхто не відповідав.

Я відчув якусь непевну тривогу. Підставивши стілець до неї, я сів поруч і поцілував її.

— Маєш якісь новини, Даріє?

— Я отримала листа від Фавзі. — Вона опустила очі долу. — Його допіру приніс один знайомий журналіст.

Моє серце заходило ходуном. Знайомий журналіст? Це не могло означати нічого доброго.

— Фавзі дає мені вільний вибір.

Здавалося, я чую стукіт власного серця.

Все було зрозумілим, однак я хотів насолодитися до межі. Найдивовижніше в цьому було те, що від неймовірного хвилювання я не відчував ні задоволення, ні радості.

Що це має значити? — спитав я.

— Певно, він усе про нас знає!

— Яким чином?

— Поняття не маю. Та хіба в цім суть?

Мені здалося, ніби потрапив у кам’яну клітку, а я ж мав бути на сьомому небі!

Що це зі мною?

— Ти думаєш, він ображений?

— Хоч хай там як, він зробив по-твоєму!

Розгублений, я опустив голову.

— Чому ти мовчиш?

Отож мені лишилося дати тільки знак… Я так хотів мати Дарію за дружину. Моя мрія ось-ось могла стати реальністю. Однак я не відчував щастя, — треба було сказати собі правду — був розгублений і наляканий.

У мене не було за душею ні сорому, ні каяття. Все відбувалося неначе без мене. Але якщо я не хочу взяти в руки своє щастя, то чого ж хочу насправді?

— Ти так довго збираєшся відповідати, що я починаю почувати себе страшенно самотньою! — мовила вона в тривозі.

Однак мені ще треба було гарненько подумати. Я не міг здобутися навіть на слова співчуття, такий був наляканий і розгублений. Що це зі мною?.. Її чари зненацька пропали, і я вийшов з-під її влади. Десь глибоко в мені зростала чорна хвиля спротиву, відчуженості й навіть жорстокості. Я не годен був усе це до ладу пояснити.

— Чому ти мовчиш? — втрачала вона терпіння.

— Даріє, — мовив я, — не треба приймати його шляхетного подарунка.

Мій голос був на диво байдужий.

Вона заглянула мені в очі, ще не вірячи в це, нещасна. Але я вже пустився берега.

— Відмовся без вагань! — жорстоко провадив я далі.

— І це кажеш ти?!

— Отож я.

— Але це дивно, смішно, я взагалі відмовляюся щось розуміти.

— Поки що не треба пояснень… — у відчаї промовив я.

— Як ти можеш казати таке мені?

— Але я не можу нічого тобі пояснити.

Її сірі очі сяйнули вогнем.

— Я починаю сумніватися — чи ти сповна розуму! Авжеж, ти досі дурив мене?! — вигукнула вона.

— Даріє!

— Скажи правду… ти брехав мені?

— Ніколи!

— Може, розлюбив?

— Ніколи… ніколи…

— Годі прикидатися…

— Я не маю чого казати, я зневажаю себе, а тобі не треба знатися з чоловіком, який зневажає себе.

Вона відвернулась од мене, помовчала, не знаючи, що зробити, а потім почала казати, ніби сама собі:

— Яка я була дурна! І зараз мушу за це відповідати. Я не мала до тебе ні довіри, ні надії. Чому цього не бачила? Ти зачарував мене своїми навіженими думками. Справді, ти зайдиголова!

Я мовчав, неначе капосний хлопчак, шукаючи в мовчанні порятунок. Я намагався уникати її погляду, не помічати стуку її пальців по стільниці, гарячого подиху. Моє тіло захолонуло, мов труп.

— Ти не маєш чого мені сказати? — долинув до мене десь здалеку її голос. Однак я мовчав. Дарія різко підвелася. Я теж звівся на ноги. Вона вийшла на вулицю, я — слідком. Ми перетнули вулицю, й Дарія наддала ходи, бажаючи показати мені, що не хоче, аби я йшов поруч. Тоді я зупинився і ще довго стояв, проводжаючи її поглядом. Вона йшла знайомою мені легкою ходою… Мені було сумно, в душі — пустка. Я думав, що це моє перше і, напевно, останнє кохання.

Коли Дарія розтанула вдалині, я, незважаючи на страждання, відчув щось подібне до полегшення.

Спокійна та гладенька морська широчінь сяяла первісною блакиттю. Куди подівся шалений шторм? До самісінького виднокола простягайся яскраві стріли призахідного сонця. Де нагромадження хмар? Лише поодинокі хмаринки-пушинки. Легенький вітерець ласкаво торкався пальм. Де отой скажений ураган?

Я дивився в бліде обличчя Зухри, на сліди від висхлих сліз, дивився в її безбарвні очі, й мені здавалося, ніби дивлюсь у