Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

— Комерція. Я саме думаю про це.

Я почав говорити майже пошепки, немов розповідаючи таємницю.

— Де візьмеш гроші?

— Продам декілька феданів землі — й матиму. А тоді підберу собі партнера, — відповів я.

— Але як тобі вдасться сполучати службові справи з торгівлею?

— Моє гендлювання зостанеться для всіх цілковитою таємницею! — засміявся я.

Він побажав мені успіхів, узяв газету і заглибився в читання, немов і не розмовляв допіру зі мною. Можливо, й справді не надавав особливого значення нашій розмові, а можливо — це була лише гра. Однак я зрозумів достоту, що з ним пива не звариш.

Зненацька Талаба Марзук показав мені великий заголовок — щось про Східну Німеччину.

— Ти, вочевидь, чув про жебрацький стан цієї країни, що особливо впадає у вічі при порівнянні її з Західною Німеччиною.

— Звичайно, — відповів я.

— Росія нічого не може дати своїм сателітам, а ось Америка…

— Однак саме Росія дуже допомогла нам!

— Це зовсім інше. Ми ж бо не її сателіти, — швиденько відказав Талаба Марзук. Він видався мені якимось наляканим, і я навіть пожалкував, що заперечив йому.

— Це факт, — вів далі Талаба Марзук, — що вони обидві — і Росія, й Америка, — пнуться до світового панування, тому наш принцип неприєднання дуже доцільний…

Жаль, що він вислизнув з моїх тенет, і найближчим часом навряд чи трапиться нагода повернути втрачені позиції.

— Страшно подумати, — мовив я, — що сталося б, якби не липнева революція, — жахливе повстання знищило б країну дотла.

Він кивнув головою.

— Слава Богу, — відгукнувся він. — Мудрість Аллаха врятувала нас.

— Де тебе носило? «Мене не було три дні!» — Як це ти згадав про мене? Хіба я не казала тобі, що ти — негідник і сучий син? Годі забивати мені памороки своїми дурними вибачаннями. Краще помовч про свою важливу роботу в компанії. Навіть міністр, якщо він має коханку, не буде поводитися з нею так, як ти зі мною!

Мої губи розтяглися в посмішці. Я налив у дві чарки вина, хоча всередині мене все кипіло од відрази. Сафія продовжує зі мною цю гру — корчить із себе тирана. Треба вирішити остаточно, як бути. Настав час покінчити з цим.

З цією думкою я поїхав до пансіонату.

Однак варто було зустріти Зухру, як усі мої сумніви вмить розвіялися. Ми міцно обнялись. Я цілував її губи, щоки, шию. Вона теж. Потім трохи вгамувалася, зітхнула і жалібно прошепотіла:

— Інколи мені здається, що вони все знають…

— Не бійся! — недбало відповів я, сп’янілий від бажання.

— Тебе нічого не хвилює, однак…

— Мене хвилює лише одне, Зухро, — почав я, пильно дивлячись їй у вічі, щоб вона змогла побачити в моїх очах те, що я збирався сказати.

— Я хочу жити з тобою десь далеко звідси, — шаленіючи, промовив я.

— Де?

— У нашому будинку.

В її мовчанні відчувалося нестримне бажання почути щось більше. Однак я теж мовчав. У Зухриних очах була розпука. Зрештою вона спитала:

— Про що ти кажеш?

— Про те, що ти не любиш мене так, як я тебе.

— Я тебе кохаю. Це ти не кохаєш мене, — промовила вона безбарвним голосом.

— Зухро!

— Ти дивишся на мене скоса, як інші…

— Я кохаю тебе, Зухро! — щиро мовив я. — Усім серцем кохаю, Аллах свідок!

Вона почувала себе непевно.

— Ти вважаєш мене рівною собі?

— А ти маєш у цьому сумнів?

Зухра похитала головою. Я розумів, що твориться в її душі.

— Є такі проблеми, які годі вирішити…

Вона вдруге похитала головою, гамуючи гнів.

— Таке в мене було, коли я тікала з дому, — мовила Зухра. — Однак я зуміла дати собі раду.

Я навіть не міг раніше уявити собі, що вона така самовпевнена і горда. Відчував: коханка тягне мене до прірви — коли вже ковзають над самісіньким краєм. Я взяв її руку і, міцно поцілувавши, прошепотів:

— Я кохаю тебе, Зухро.

Щоразу, коли я дивився на мужнє обличчя Хусні Алама, мені уявлялися веселі хмільні гулянки. Але потім я довідався про його плани, задля яких він власне й приїхав до Александрії, відтоді почав дивитися на нього по-іншому. Талаба Марзук — людина незрозуміла, і його краще не брати до уваги, а ось Хусні Алам — це рішучий хлопець, і я повинен увійти до нього в спілку. Справа навіть не в його задумах, а в тому, що це врятує мене від жахливих авантюр Алі Бекіра. Та, на жаль, Хусні Алама важко схопити за полу — він невловний. Інколи розповідає про свої заміри, однак частіше гасає на шаленій швидкості в своїй машині, і поруч нього, зазвичай, сидить жінка.

Якось я сказав йому:

— Ділова людина не гайнуватиме час на дурниці.

— На що ж вона витрачає свій час?

— Вивчає, роздумує, потім здійснює задум, — відповів я, як людина, що піклується про інших.

— Усе це чудово, однак я не лише вивчаю та обмізковую, але й гуляю!.. Ми живемо напередодні Божого суду! — сказав він, сміючись. Коли ми попрощалися, я думав: «Боже, як стати в пригоді іншим і собі? Яким чином цього досягнути?»

Квартира на вулиці Лідо аж розлягалась од лайки та прокльонів. Я репетував:

— Щоразу цей бруд!

Махмуд Абдельаббас, котрий прийшов до мене за третім уроком бухгалтерського обліку, спішно зібрав свої зошити. Я рішуче підвівся й попрямував до дверей. Махмуд — за мною. Вже на сходах я попрохав його повернутися й сказати Сафії, що