Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз
— Ось і другий парубок, якого ти нагородила гарбузом! — засміявся я.
Вона сторожко поглянула на мене, і я закинув:
— Хочеш знати мою думку, Зухро? Махмуд мені більш симпатичний від Сархана.
— Ти не знаєш Сархана, — спохмурніла дівчина.
— А ти хіба знаєш Махмуда?
— Ми з Сарханом ніби створені одне для одного, — відповіла вона рішуче.
Вона кохає його й кохатиме, аж поки він візьме її або зрадить, подумав я й сказав:
— Зухро, я дуже поважаю тебе і хотів би, щоб ти була щаслива.
***Я ніяк не міг вибратися до Каїра, — було багато важливих і термінових справ. Тоді Дарія, виснажена самотністю, сама зателефонувала мені.
Коли за тиждень ми зустрілися, вона нервово промовила:
— Ну ось, тепер я ганяюся за тобою!
Я поцілував їй руку. Ми сиділи в казино «Флорида», в окремій кабінці. Я розповів про свою справу, через яку не міг приїхати до Каїра.
Дарія безперервно палила — певно, нервувала. Я теж почувався зле.
— Я з головою поринув у роботу й тільки цим тримаюся, — признався я.
— А я вже не витримую самотності.
Ми обоє потрапили в зачароване коло і нічогісінько не робимо, щоб виборсатися з нього.
Я намагався всього сягнути розумом.
— Якщо мислити логічно, — мовив я, — то ми повинні або розійтись, або домогтися розлучення…
Її сірі очі потемніли.
— Розлучення?! — закричала вона.
— …Й почати нове життя… — докінчив я спокійно.
— Це так несподівано!
— Але природно і, коли ласка, людяно…
Вона остаточно розгубилася.
Тоді я спитав у неї, трохи помовчавши:
— Скажи, якщо б Фавзі опинився на моєму місці, як би він повівся?
— Він любить мене, — швиденько відповіла вона.
— Але не залишився б із тобою, коли б дізнався, що ти кохаєш іншого.
— Це все балачки.
— Це правда! Кого-кого, а Фавзі я добре знаю.
— Уяви собі… уяви лише, що з ним буде…
— Ти найбільше мучишся через те, що покинула Фавзі, коли він сидить у в’язниці. Але ж ти полишила тільки його, а не принципи…
Я побачив перед собою Фавзі, — ось він сидить на дивані, курить кальян і дивиться на мене своїми чорними, мов сливи, очима. Його терзають постійні сумніви, голова гуде від проблем і тільки думка про сімейний затишок повертає йому впевненість.
— Про що ти думаєш? — спитали вона.
— Справжній чоловік жертвує собою лише заради того, що варте цієї жертви… — сказав я і взяв її за руку. — Давай вип’ємо і не будемо більш про це думати…
***Я ледве не згорів од гніву, коли почув про напад Хусні Алама на Зухру. Трохи пізніше, сидячи у вітальні, я дізнався від Аміра Вагді й господині про бійку між Сарханом і Хусні.
Я хотів би, щоб вони повбивали один одного. Було б добре провчити Хусні. Я не мав ні найменшого сумніву в тому, що він зігне мене в баранячий ріг, однак зненависть брала гору над страхом. Господиня пішла. Несподівано мені впало в очі, що Амір Вагді прихильно дивиться на мене.
— Про що ти думаєш? — спитав він.
— Мені здається, я не маю майбутнього.
Він посміхнувся, як це може зробити лише людина, що багато зазнала на віку.
— Вся справа в тому, що молодість і самозаспокоєння — вороги.
— Минуле тисне на плечі. Воно заважає йти вперед, а скинути тягар — несила.
— Все може статися — невдачі, врази, — мовив він серйозно, — однак ти заслуговуєш кращого життя.
Ця тема налягала мені на душу, тому я спитав:
— Про що ви мрієте?
Він засміявся:
— Про те, щоб в останню мою годину поряд зі мною була подруга.
— Хіба вам не все одно, як померти?
— Найщасливіша людина — це та, яка навіки засинає після добрячої гулянки!..
***Я люблю Александрію. Не в ясну годину, коли дні пронизані теплими золотавими променями сонця, а коли стихія стає дибки, коли чорніють важкі хмари, застилаючи видноколо, коли все довкруж стихає в передчутті біди і раптова буря розриває передгроззя, згинаючи віття, шалені удари вітру несамовито шматують крони дерев, здіймаючи, в сп’янінні переможців, хмари куряви. Мереживо блискавок сліпить очі, громові вибухи шарпають серце, а дощові потоки неначе єднають небо з землею, наче відбувається сотворіння світу. А потім ураган угамовується, морок розсипається, місто відкриває своє дбайливо вмите обличчя і тоді постає яра зелень, лискучий асфальт, легенький вітерець, ранкова блакить.
Почав бити годинник. Я затулив пальцями вуха, щоб не знати, котра година. Потім почулися дивні голоси. Вони ставали дедалі гучнішими. Сварка? Бійка? Хай йому грець, у цім будинку пригод вистачить на все життя. Я мав передчуття, що й цього разу причиною сварки була Зухра. Голоси чулися дедалі краще. Зухра й Сархан. Я підбіг до дверей, відчинив і побачив обох у вітальні. Вони билися, мов півні, а господиня намагалась припинити сварку.
— Я вільний! — мов навіжений, горлав Сархан.
— Візьму, кого захочу… візьму Алію!
Зухра кидалась, мов тигриця. Отож Сархан зробив по-своєму і тепер хоче накивати п’ятами. Я підійшов до нього, взяв за руку й повів до своєї кімнати. Його піжама висіла клаптями, губи були розквашені.
— Дикунка! — не вгавав він.
Я намарне прагнув привести його до тями.
— Уяви собі… ця принцеса хоче одружитися зі мною! Придуркувата шлюха!
Мені набрид цей галас.
— А чому, власне, вона хоче одружитися з тобою?