Темнота - Улас Олексійович Самчук
Андрієві стало винятково сутужно, за хутір нема й гадки, «Красноє знамя» писало, що «наші переможні армії гураганом женуть золотопогонну сволоту. Двадцять п'ятого грудня армія Будьонного форсувала Дніпро в районі Канева». Андрій уявляв, яке Різдво випало на долю його хутора, дарма що й самому йому не було з маком. На горищі де він мешкав, вода ніколи не розмерзала, він забув навіть вмиватися, тижнями не бачив бритви, лягав у ліжко, як був у параді і виглядав справжнім «студентом».
І головне, у місті якось чудодійно зникало все їстівне. Ось ще вчора в пекарні Степана Яковлевича Ковальова, що на розі Малого переулка, хліб пекли, а сьогодні двері замкнені і вікна якимись скоблями забиті. Нема «городского снабженія», казали знавці, на селі, мовляв, «все єсть», а от город страждає. До «красних столовок» ще щось там «подбросют», а ти обиватель свищи… Времена, времена!
Наприклад, люди на суботниках сніг відгортають, і там то там, ранніми-ранками і лежить «человек».
— Голод не свій брат, — казав один мудрий Андріїв сусід, міщанин Задерій на ім'я, що любив філософію. Його пізніше, здається, також забрали до інституту «благородних дєвіц», і там десь він залишився, — казали «шльопнули».
— І було б за що, — твердила Андрієва господиня, що страх не любить неправди.
— Ну, скажіть самі, господин студент. Ну, пусть я глупая женщина! Що дорожче: фунт соли чи жізнь человеческая? — Андрій нічого не міг відповісти, він направду не знає, у них саме не було ані пучки соли, а життя без того також зовсім прісне.
Виноградова Андрій також не зрікся. Мав ще в своїй корзині, десь дуже далеко від мишей і зору завидющого, трохи борошна пшеничного та трохи сала свинячого; на всякий випадок заховав. Тримав як міг «на чорний день», бо все здавалося, що буде ще чорніше. Андрій ходив старанно на суботники і діставав «пайок», пробував «устроїтись» на кухні «Пролетарської комуни», що постала на місці ресторану «Огоньок», але там погнали.
— Нікакіх тут студєнтов! Самі жрать сумєєм… — Мало-мало ще й на фронт не попав — «в ряди красной армії, там вам такім студентам как раз место. Демонстрації умєлі дєлать, а воєвать жарко». Вислизнув просто з рук, навіть в черзі «добровольців» стояв, та, на щастя «розстройство желудка» дістав нагло, сильне щось, видно, на кухні «Пролетарської Комуни» піймав, ковбаса, мовляв, «свєжая» прийшла саме, стягнув шматок, а там вже і сам лікар мусів ствердити, що йому «до вєтру нужно», варта пропустила, бо трагедія була «на ліцо», а як пішов то вже й не вернувся…
Андрій не забув Виноградова, надто вже кортіло йому познайомитись з ним. Одного гарного дня, саме перед масляною, взяв кілька жмень борошна, шматок сала і піднявся на другий поверх дому на вулиці Пушкінській. Ще знадвору помітив з вікон дому задимлені рури стирчать, але це Андрія не дивує, значить, лише, що і тут «отоплєніє нє дєйствуєт». Помітив також, що килим із сходів зник, і тому певніше потягнув за кільце в пащеці лев'ячої голови, а коли це не вплинуло, досить енергійно постукався в двері.
Усе вийшло гаразд, Андрій познайомився з своїм куміром, говорив з ним сам на сам, ніби з братом Іваном. І більше… Він дістав назву «симпатичного студента», яку дала йому Галина Петрівна Виноградова — дружина шановного професора. А трохи згодом він познайомився також і з сином їхнім, Лепестком званим, що в дійсності був Лаврентій, а скорочено Лавр. І з дочкою, тією самою, що зустрів тоді на сходах, мав честь познайомитись, її звали чомусь Рокіткою, тобто кущиком, хоч у дійсності вона звалась Іриною. Усе тут, мовляв, ботанічне.
Самого професора Андрій знайшов у його кабінеті, — в просторій, запорошеній, заваленій книгами кімнаті з «буржуйкою» посередині. В буржуйці тліє папір, в кімнаті «адскій холод», сам професор замотаний у різні шалі і нагадує полярного дослідника, якому крига роздушила корабель, і він змушений зимувати під голим небом Ґренляндії.
Виникла цікава розмова. Андрій запитав, чи професор продовжує обіцяний другий том «Психології рослин», на що шановний професор лише махнув рукою.
— «Тепер не тільки рослини, а й люди не мають психології», — відповів жалібним тоном.
— Дай вам, Бог, здоров'я, — бадьоріше казала на прощання Галина Петрівна. Ви нас виручили. У нас кілька днів, як каже Лавр, повна «уравніловка». Усе таки існують благородні люди і в такий час, прошу до нас «на бліни», тепер же масляна.
Андрій з тремтячим серцем прийняв запрошення і другого дня, знов прийшов до Виноградових. Був милим гостем, симпатичним студентом, благородною людиною. Лавр був з ним винятково чемним, показав йому свою колекцію далекосхідньої фльори, розповів про Італію, про гру в теніс.
— Які глупоти! — казала Галина Петрівна. — Хіба личить у такий час говорити про теніс та Італію?
— Алеж чому? — дивується Лавр.
— Свята наївність, — вигукнула Галина Петрівна. — От через це, ми, руска інтелігенція, і дозволили, щоб сіла нам на карк ота шантрапа. Мій муж все носився з Марксом. От і накрякали.
— Тут діло не в Марксі, — пробує боронитись професор.
— А! Говори! — відмахується Галина Петрівна, ясно не в Марксі, а у вас дурнях. Он англійці чи німці на таке не падкі, а це ж від них вони всі ті Маркси та Енґельси, і пролетаріят у них справжній не то що наша голота. Це, мовляв, руским, китайцям, варварам. Підкинули нам того Леніна в пльомбованім вагоні, мов вошу тифозну, а тепер тіпає вами сорокградусна.
— Ццц! Галочко! Ради Бога! — замахав руками професор і показав на стіну.
— От бачиш! Колись на вулиці «геть тиранів» кричав, а тепер власних стін боїшся, — не уймалась Галочка.
Дівчина, звана Рокіткою, що сиділа за столом і була дуже мовчазною з блідорожевим личком, як тільки з'їла кілька млинців, одразу прояснішала, сині очі її засвітилися і вона почала хапати матір за рукав.
— Відчепись, Рокітко! — гнівалась Галина Петрівна.
— А я знаю, а я знаю, — проговорила ледве чутно Рокітка, вся почервонівши від сорому.
— Що ж ти знаєш? — питає мати.
— Я
