Ігри долі - Іванна Боразан

Час іде, все погане, як і хороше, забувається, люди змушені змиритися з долею і продовжують жити. Так, і Марія продовжувала жити, тільки не заради себе, а заради інших, як було завжди. Ну що ж, така її доля — приносити себе в жертву іншим, хоча ніхто її не заставляв. Така вже вона людина, нічого не вдієш. Єдиною її втіхою було те, що її не відштовхують, що їй вдячні за турботу, хоча ніхто і не здогадується, як їй важко залишатися завжди усміхненою і задоволеною життям, якщо на душі «комахи шкребуть», а інколи так боляче і немає, кому пожалітися, адже всі бачать тебе сильною, незалежною жінкою, і ти не хочеш порушувати цю ілюзію.

Марія й надалі продовжувала жити в їхньому будинку, сконцентрувавши всі свої сили на сім’ї, яка знову поповнилася ще на одного члена, цього разу у Андрія з Оленою народилася дівчинка, а назвали її на честь найкращої в світі сестри — Марія. Радості було безмежно, з появою маленької Марійки, Марія Петрівна ніби заново народилася на світ, та ще й дівчинка була схожа на неї, тому вона взялася виховувати її як власну дочку. Андрій з Оленою не були проти цього, їм здавалося це трохи дивним, але вони знали чим завдячують їй і могли спокійно залишати дітей під її наглядом і були певні, що з ними нічого не станеться, бо Марія любила їх, як своїх власних дітей.

Такої відданості сім'ї ніхто і ніколи ще не бачив, щоб без краплі заздрості бачити, як чудово склалося сімейне життя її брата, які вони з дружиною закохані, щасливі, ростять дітей, а у неї вже цього ніколи не буде, ні щасливого сімейного життя, ні дітей, та вона безкорисливо віддавала всю свою любов рідним, не просячи нічого взамін.

Та щастя й біда завжди ходять разом. Здавалося б, усе гаразд. Ти ранком прокидаєшся, як завжди, приймаєш душ, снідаєш, обнімаєш дружину, вітаєшся із сестрою, цілуєш маленьких своїх дітей і йдеш на роботу. День, як день. Світить сонечко, дме вітерець, ти з легкістю на серці їдеш на улюблену роботу. Там вітаєшся з колегами і приступаєш до своїх обов’язків.

Але виявляється не такий цей день, як інші. Не щодня тобі телефонують і повідомляють про таку трагедію, що тобі просто в голові не вкладається і розум без перестанку тобі говорить, що це дурний сон, що він скоро минеться, що реально таке неможливе. Ти знову наче в сні вибігаєш з приміщення, не кажучи нічого нікому, сідаєш в автомобіль, скажено давиш на педаль газу, мчиш не помічаючи дороги, відчай огортає твою душу, сльози сліплять твої очі, а в голові крутяться одні і ті самі думки: «Цього не може бути, це неправда, це чийсь дурний жарт. Чому? За що, Господи?» Але відповідей на ці запитання немає. Ніхто не знає, чому інколи з нами трапляються речі, які не мають пояснення.

Все має пояснення, тільки ми це пояснення не знаємо, а якщо і знаємо, то це знання приходить до нас пізніше, якщо взагалі приходить. Інколи ми продовжуємо жити в «темряві» незнання, не бажаючи знати, інколи це добре, а інколи і ні. Ми звинувачуємо у трагедії всіх, тільки не себе, а якщо б заглянути глибоко собі в душу, можливо, ми б знайшли причину, знайшли б відповіді на всі питання, які нас тривожать.

Ніхто не має права судити іншу людину за її вибір. Це її вибір. Ми можемо порадити, але людина сама обирає, що для неї краще. Не кожна людина здатна перебороти гнів, ненависть, почуття помсти, коли бачить, як у їхньому будинку жорстоко вбивають найрідніших тобі людей, людей, без яких ти не уявляєш подальшого життя.

Таку картину застав Андрій, коли увірвався в будинок. До останнього він був впевнений, що це неправда, але….але він бачить, як його маленькі діти лежать у калюжі власної крові, як жах і біль відобразилися на їхніх блідих мертвих обличчях, як німий подив відобразився у їхніх незакритих після смерті очах.

Його охопив такий біль, такий розпач, здавалося, серце от-от розірветься з жалю. Та це ще був не кінець, доля йому підкинула ще один «сюрприз». Просто на підлозі у вітальні, недалеко біля мертвих тіл дітей, у неприродній позі розпростерлося тіло його дружини, його коханої дружини. Вся побита у розірваному одязі, зі спутаним, залитим кров’ю темним волоссям, вона лежала, її голова була повернена у лівий бік, а очі, очі, які завжди дивилися з такою любов’ю, тепер їхній сумний погляд зупинився на дітях.

Андрій підбігає, хоче останній раз обійняти Олену, пригорнути до себе дітей, але й навіть цього йому не дають зробити. Кругом нього в будинку вештаються незнайомі люди, одні у міліцейській формі, інші ні, яких раніше не помічав. І як можна в такій ситуації щось навкруги бачити, твій зір фокусує тільки те, що люди, які вранці бігали, метушилися, сміялися, їли, розмовляли, тепер лежать мертві. Вже ніколи ти не почуєш їхнього голосу, їхнього сміху, не побачиш їхніх обличь, єдине, що чекає тебе в майбутньому — це серце, облите кров’ю, і пустота всередині, бо душа померла разом з ними.

Андрій бачить, що його сестру допитує якийсь чоловік, і вона заперечно хитає головою, вся в сльозах, що й не може навіть нормально говорити. Він пробує прийти їй на допомогу, його самого мучать питання, сам собі дивується, як він взагалі може в такій ситуації думати, але свідомість його прагне дізнатися правду, що ж тут сталося?

Він підходить до сестри і пробує з нею поговорити, не помічаючи невдоволеного погляду детектива, який її допитував. Марія побачивши Андрія, кинулася до нього, вся в сльозах, лепечучи незрозуміло слова, які, на перший, погляд не мали жодного змісту. Як він хотів в цю хвилину гарненько струсонути її, щоб вона