Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Знизу долинає тихий гул. Я заселився на десятий чи одинадцятий поверх, ніяк не запам’ятаю. Світло знову оживає, тільки цього разу із дзижчанням. Мій готель умикає аварійку, а за ним те ж саме робить готель навпроти, і той, що за ним, — і штучне помаранчеве світло вбиває срібне мерехтіння. Але центр міста все ще в темряві. Він буде без світла, ймовірно, всю ніч. У даунтауні я бував лише раз — коли супроводжував Лі «Скретча» Перрі[123], і тоді теж вимикали світло. Про це знає кожен репортер — про ямайський армагедон, коли кожен злочинець у місті піднімає голову і починає грішити. Проте тоді було так тихо, що Кінгстон здавався містом-привидом. І тоді я вперше розчув шепіт хвиль у бухті.
Я не знаю, чого прагну. В голові сум’яття. Кому ж хочеться писати про музику, коли рок-н-рол — мертвий? Може, тут підісрали панки, чи рок, хоч і загинається, та все ще живе десь у Лондоні? Може, щось нове привнесе «Ремоунз»[124], або ж рок-н-ролу для відродження варто періодично повертатися до Чака Беррі[125]? Йоханий бабай, Александре Пірсе, невже єдиний спосіб писати про музику — це тільки бухтіти, як розчарований рок-критик? А от Веннер[126] чекає, сподівається і всією душею вірить, що Мік та Кіф нарешті таки прокинуться, похерять героїн, зав’яжуть з гівняними піснями і породять новий «Хай кровить»[127], а не знову якусь каламуть на зразок «Юшки з козячої голови»[128] і, Боже збав, не реґі. Та натомість вони, схоже, зациклилися саме на цій пісеньці і все нове клепають на її манір у все тому ж гівняному ритмі. У цю країну я приїхав, знаючи, що неодмінно щось знайду. І схоже, таки знайшов, тільки ніяк не можу зрозуміти, що саме.
Світло гасне і знову спалахує, цього разу вже без гудіння, їй-богу, здається, цього ніхто не чекав. Схоже, все місто захоплено зненацька. In flagrante delicto[129]. Чим, цікаво, займався Марк Ленсінг до цієї несподіваної темряви? Кого він тут узагалі знає? Чи знайомий він з тим хлопцем, який розповідав мені про життя гето, свого часу сам був рудбоєм, поки не сів у в’язницю, а вийшов звідти іншою людиною — завдяки книжкам? «Автобіографія Малколма Ікса»[130] — це я ще розумію, бо сам колись читав Елдриджа Клівера[131]. Але «Проблеми філософії» Бертрана Рассела?! Йому дали спокій, бо він був рудбоєм старої формації, а також через те, що від кулі[132] не ждуть великих досягнень. Нині мій інформатор тримається дещо осторонь: він очолює молоде угруповання, а ще слугує посередником між бандами.
Іноді я заздрю ветеранам В’єтнаму, бо вони принаймні могли втратити віру в себе, — отже, вона в них до того була. Вам ніколи не кортіло рвонути кудись — байдуже, куди й навіщо, хай навіть до чорта на роги, — кортіло так сильно, що ця невідомість уже сама була мало не підставою для такого бажання? Сімдесят першого року мені, на жаль, не вдалося покинути Міннесоту достатньо швидко.
«Кожен ямаець уміє співати, і кожен ямаець навчався співати за тим же самим пісенником. А саме — „Балади ган-файтера“, авторства Марті Роббінса[133]. Схопіть за комір першого-ліпшого, навіть найзатятішого руді, і скажіть йому: „Ель-Пасо“; і він тут-таки тихенько затягне: „Ель-Пасо мі-сто-о-о, на Ріо-Гранде-е-е-е...“ Це homo erectus[134] ямайської мови пістолетів; де є все, що б ви хотіли знати про війну „зелених“ і „жовтогарячих“ у Кінгстоні, — бо все, що треба знати про рудбоїв з волинами, походить не з лірики Боба Марлі чи Пітера Тоша[135], а з пісні Роббінса „Велике залізо“:
Він — втікач від закону, він — сам по собі,
Вітер шепіт тривожний несе,
Що Велике залізо він трима при стегні
І рахунки він з кимось зведе.
Ось історія бандитів дикого, дикого Західного Кінгстону. Вестерну потрібен герой у білому капелюсі та негідник — у чорному, хоча, правду кажучи, мудрість гето близька до того, що сказав Пол Мак-Картні про альбом „Пінк Флойда“[136] „Темний бік Місяця“: „Він суцільна темрява“. Кожен ямайський страждалець — бездомний ковбой, а кожна вулиця тут має свою битву на револьверах, записану кров’ю в якусь пісню. Проживіть один день у Західному Кінгстоні — і вам стане цілком зрозуміло, чому один з найбільших тамтешніх головорізів називає себе Джосі Вейлзом[137]. І справа тут не лише в його протиставленні себе закону. Суть — у привласненні міфу, подібно до того як співак реґі вигадує нові слова для старої мелодії. І якщо для вестерну потрібна своя Перестрілка біля коралю Оу-Кей, то Перестрілці біля королю Оу-Кей потрібен свій Додж-Сіті[138]. Кінгстон, де трупи часом сиплються, як листя з дерев, вписується в цю картину аж занадто гарно. Ходить чутка, що в центрі панує таке беззаконня, що навіть прем’єр-міністр уже кілька років не заїжджає за межі Кроссроудсу, та й сам той район періодично переходить з руку руки. Хочу вас запевнити, що варто білому красномовному прем’єрові згадати в своїх промовах вираз „демократичний соціалізм“, як ураз, за лічені дні, Ямайку заполонять міцно збиті американці в костюмах, усі на прізвище Сміт чи щось на зразок того. Навіть я відчуваю запах холодної війни, але ж це — не Карибська криза. Місцеві або відлітають з країни, або отримують кулю.
