Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Жінка, з якою я живу, дивиться, як я змінююся, але мені це по шарабану, доки я курю. Та скоро Віпер дає мені зрозуміти, що між мною і моєю затяжкою стоять вилупки, яких треба вколошкати. Мені потрібна винагорода, щось, щоб спинити депресняк. Тепер це так і є: ти або куриш, або мрієш покурити, і мариш цим так, наче хтось помер і його не повернути.
На Ямайці все частіше звучать розмови про те, що злочинність вийшла з-під контролю, що країна летить у трубу, що безпеки немає навіть у престижних районах, а ННП втрачає контроль над країною. До виборів два тижні, і Папа Ло виряджає нас до кожного дому, щоб нагадати людям, як голосувати. Один з хлопчаків каже, що не збирається коритися Папі Ло. Джосі Вейлз міг би просичати і буркнути щось двозначне, але Джосі Вейлз ніколи не забуває, що сам Папа Ло став Папою через те, що був найжорсткішим і найгрубішим чоловіком у гето. Папа Ло підходить прямо до хлопа й питає, скільки йому років. «Сімнадцять», — каже той. «Ну, отже; до вісімнадцяти загоїться», — каже Папа Ло і стріляє йому в ступню. Той кричить, підстрибує і знову кричить. «Тутешній люд стає норовливим. Тутешній люд забув, хто тут головний! От ти! Ти забув?» — питає Папа і наводить волину на ще одного хлопа. Той весь трясеться й трясе головою: «Hi-ні-ні, Папо Ло, ти дон, дон над донами», а Папа Ло сміється, побачивши, що той почав під себе сцяти. «Вилизуй це язиком», — каже Папа Ло. Хлоп на мить обімлів, а Папа Ло стріляє поруч і каже: «Або ти вилизуєш за собою сциклиння, або ми підітремо за тобою кров». І хлоп, бачачи, що той не жартує, стає на коліна і починає хлебтати свою сечу, мов скажений котяра.
І ось ми заходимо у вулицю, штовхаємо відчинені двері, вибиваємо замкнені, а там якийсь дід, сам-один і майже безумний, каже, що ні за кого не голосує, — і тоді ми витягуємо його з дому, здираємо з нього весь верхній одяг і спалюємо, потім здираємо ще й труси і теж спалюємо, б’ємо старого двічі й наказуємо, щоб він гарненько подумав, чи йти йому на вибори, інакше ми почнемо палити речі в його хаті. А жінка, з якою я живу, питає, чи прийдуть ось так і за нею, бо ЛПЯ і ННП — однакове лайно, а я кажу: «Може, й прийдуть», і вона не каже мені більше ні слова. Але коли приходить отой білий, а за ним — той, хто завозить волини в гето, вони розмовляють із Джосі Вейлзом, а не з Папою Ло. Папа й у гето не так часто буває. Він забагато часу збавляє зі Співаком.
Ніч. У грудні тут прохолодніше. Співак у себе вдома. Живе, співає і грає. Вся Ямайка й усе гето обговорюють те, що він вирішив влаштувати концерт за мир «Усміхнись, Ямайко», хоча всі ці співи — звісно, пропаганда ННП, а його будинок удень і вночі охороняє загін «Ехо» — погані хлопці, яким платить ННП. Ніякої поліції, крім одного автомобіля, що з’являється, коли стемніє. Всередину ніхто не заходить, і мало хто виходить назовні. Я спостерігаю, як зупиняється і від’їздить та машина, і бачу, як у кімнаті спалахує світло, гасне і знову спалахує. Дивлюся, як заходить і виходить невисокий, міцно збитий менеджер, а з ним — якийсь білий чоловік з каштановим волоссям. Співак одного разу сказав, що життя для нього нічого не важить, якщо він не може допомогти багатьом людям, — і він їм допомагає, але він дає їм тільки те, що треба їм. А ось молодим нічого не треба: вони просто хочуть усе. Ми співаємо інші пісні — пісні тієї молоді, якій записувати свою музику не по кишені, і ми стрибаємо під реальний ритм року, неотесаний і страшний. І ми співаємо пісні, які приходять нам уві сні, — про те, що як летиш мов блискавка, то й загуркочеш наче грім. А Співак думає, що рудбой Джонні яким був, таким і лишився, але Джонні змінюється, і Джонні за ним ще колись прийде. Надвечір я бачу, як Співак курить ґанджу[121] з Папою Ло, а потім дає конверт чоловікові, що треться з Шотою Шерифом, і навіть людям більшим за мене невтямки, що ж таке замишляє цей безумець із дредами. Цей Співак думає: якщо він — з тих же місць, що й ми, то розуміє, як ми живемо. Але він не розуміє нічого. Всі вони думають, як він, — оті, хто колись подалися звідси й повернулися назад. Що все тут лишилося таким, яким було до їхнього від’їзду. Але ми вже інакші. Ми жорсткіші, ніж він, і нам усе по шарабану. Він звалив звідси до того, як став таким, як ми.
А ми конкретно? Ми — найкрутіші погані хлопці. Геклова мати якось вийшла з дому, коли ми стирчали на розі вулиці і грали в доміно, і до нас, така, підходить. А хтось питає: «Що за грубість ту’ чуєцця?», а тоді зацідив їй в обличчя і сказав: «Не смій зне’ажати по’аних хлопців, коли вони на улиці». Жінка, з якою я живу, питає, чи вчиню я так само і з нею, але я нічо’ не кажу. Жінок бити мені не кортить. Я просто хочу коксу на дурничку. От і все, що я хочу. От і все, що мені треба. Позавчора йду я повз будинок якоїсь баби, аж дивлюся: виходить Віпер, голий, і чеше до колонки, позаду. Стягує зі свого дружка гандон, відкидає й починає підмиватися. Всім відомо: гандони і контрацепція — це схема білих, щоб звести на хрін усіх чорношкірих, а йому й по шарабану. Я дивлюсь, як він неспішно знімає окуляри, миє себе в усіх місцях мочалкою з милом, так, наче ця колонка і це дерево тут — для нього одного, хоча це будинок навіть не його постійної жінки. Я не мав охоти його відтрахати (всі ці підарські штуки я не терплю), та мені чогось закортіло просто ввійти в нього, непомітно, як далі, — і рухатися, коли рухається він, дриґатися, коли дриґається він, і пердіти, коли пердить він, трошки виходити, а потім таранити його з
